НА СИХ ГОРАХ ПРОЦВІТАЄ БЛАГОДАТЬ БОЖА

Дзюба В. М.

НА  СИХ  ГОРАХ  

ПРОЦВІТАЄ  

БЛАГОДАТЬ  БОЖА:

 ФАНТАСТИЧНА  ПОДОРОЖ                         

  У  ЧАСИ  КОЗАЦЬКОЇ  СЛАВИ  І  ВОЛІ

   до філософського ТЕРМІН-КАМЕНЯ.

      Усі мистецтва – це дослідження істини.              
                                                                       Цицерон. 
              
    У першому томі  “Історії запорізьких козаків“ Д. І. Яворницький зробив опис  унікальної історичної пам’ятки Запорозького краю – церкви Успенія  Богородиці, яку збудовано 1766 року неподалік від Дніпра у центрі тогочасного села Романкового. (З 1938 року його територія входить до складу міста Дніпродзержинська). Нажаль, дерев’яні будівлі недовговічні. І цю церкву не пощадив час. Однак її опис, який зберігся у пам’яті багатьох поколінь, свідчить не тільки про високу освіченість і духовну культуру її творців, але й про їхній неабиякий педагогічний талант. Отже, мова  піде про те, як у козацькій християнській педагогіці використовувався образ грецького християнського проповідника-місіонера апостола Андрія Первозванного, який завжди був особливо шанованим в Русі-Україні. 

     Посеред дерев’яного плоту, що рухався від лівого до правого берега Дніпра, стояв віз. Біля нього – пара випряжених із ярма круторогих волів. Воли неквапно жували соковиту траву. Поряд сумирно стояв гнідий кінь під черкаським сідлом. З іншого боку воза на плоту сиділи: троє чумаків, козак-січовик, посполитий, тобто селянин, та дивакуватий  молодий мандрівник у… джинсах та з ноутбуком на колінах. Останній сидів на краю плоту і з захопленням та замилуванням роздивлявся навкруги, гладячи правою рукою залисини на голові.  Він страждав короткозорістю, а тому раз за разом підправляв свої окуляри, які весь час сповзали з його носа. Четверо козаків-перевізників вправно веслували довгими веслами, а п’ятий – з сивими вусами – підправляв ходу  плота кормовом веслом.         Мандрівника звали Петро Андрійович Думенко. Це був допитливий і вдумливий молодий історик-дослідник, який робив перші кроки по багатющій ниві історичної науки. Його нові знайомі – інопланетяни-косміти, істоти не земної цивілізації, – були, як то кажуть, не від миру цього: вони володіли такими чудодійними науково-технічними ноу-хау, які сучасні найвигадливіші фантазери-земляни не здатні уявити й уві сні. Це вони, косміти, влаштували для Петра Андрійовича ось цю подорож на “механес часу” по історично-часовому порталу, щоб він пересвідчився в тому, що муза історії Кліо – не тільки дуже цікава, приваблива, розумна і мудра, але й дуже весела “баба”, яка не терпить павукової серйозності тих осіб, які з історичною наукою поводяться як з представницею найдавнішої професії.

   – Та де ж вона, та Кліо, що уособлює силу творчого натхнення у істориків-дослідників, і допомагає їм угледіти “голу правду”?  Ті, кому ця баба допомагала в історичних дослідженнях (розвідках), свідчили, що вона має чисту душу – БА, і любить БАяти, тобто говорити по-душам. Хотілось би хоч одним оком побачити її привабливі…, – шепотів про себе молодий історик, куняючи на спекотливому сонці, та й задрімав. 

      І от, бачить він уві сні привабливу діву. На її голові була жовто-синя стрічка, а на шиї пов’язана зелена хустиночка – символ [сили] Життя. Легенький перемінний вітерець роздмухував волосся музи так, що здавалося, вона летіла у просторі й часі. Діва лукаво зиркнула з-під лоба і чарівним голосом промовила:   

        – Я – муза Кліо. Знала мене Троя!                                         

           Я – муза тих поетів із народу,                                        

           Які пісні співають про героїв,                                          

           Що дбають про Життя людського роду.

           Я надихаю тих, хто хоче знати

           Про славні справи прадідів великих,

           Хто прагне в людях подолати

           Бездушність й зло багатолике.

      У Петра Андрійовича від здивування відвисла щелепа, а Кліо продовжувала:

  – Давньоримський філософ і оратор Цицерон казав: “Історія – це вчителька життя. Не знати історії – означає завжди бути дитиною”. Він повчав: “Перший закон історії – боятися якої б то не було брехні, а потім – не боятися якої б то не було правди”. Але зауважив: “Я в ні щό не ставлю читання [історичних оповідей] без усякого задоволення від них”. А давньогрецький історик Фукідід підкреслив: “Історія – це філософія на прикладах, [щоб виховувати в людях найкращі якості характеру і високий моральний дух]”. Гей, історику! Та чому ж це ти дрімаєш у той час, коли навкруг тебе буяє  Життя?! – голосно вигукнула муза Кліо і додала:

    – Прокидайся мерщій, бо проспиш найцікавіше!

       Петро Андрійович здригнувся так, що ледве не звалився з плоту у воду, і розплющив очі. А в цей час усі, хто був на плоту (за винятком коня і волів), співали козацьку пісню:   

                                      Дніпре брате, чим ти славен,

                                      Чим ти красен, чим ти ясен –

                                      Чи крутими берегами,

                                      А чи жовтими пісками?

                                      А чи жовтими пісками,

                                      Чи своїми козаками?

                                      Чим, Славутичу, ти славен,

                                      Чим ти красен, чим ти ясен?

         [1-й приспів:]      Ой, я славен бурлаками,

                                       Низовими козаками:

                                       На Низ ідуть – гроші несуть,

                                       А з Низу йдуть, та й воші б’ють.

                                       Хо-хо!

                                       Ой, я славен січовиками,

                                       Низовими козаками.

                                       Військо Запорозьке Низове

                                       Меч чеснóю зброєю зове.

                                       Гей! Гей! Гей!

         [2-й приспів:]       Маючи мечі, лицарські мечі –

                                       Гострі шабельки – козаки Січі –

                                       Вої-русічі і вдень, і вночі,

                                       Захищають Русь-Україну.                                       

     Петро Андрійович крадькома глянув на свій електронний годинник. Той показував 12-ту годину 28 травня 1775 року. “Значить, – майнуло у голові історика, – до знищення Запорізької Січі за наказом Катерини II залишився тиждень ¹.”

     Коли пліт пристав до правого берега, сивоусий перевізник-керманич, звертаючись до пасажирів, промовив:  

                  – Добродії! Щасливої усім путі-дороги! 

                     Та не завадить знати вам пересторогу:

                     за злочин проти честі мешканців Січі ²

                     й за злочин проти честі гостя ³,  –

                     хто б він не був: чи турок, чи татарин,

                     чи німець, чи москаль, чи то поляк, чи то заброда,

                     який не знає свого роду,

                     у нас дають одну єдину “нагороду”.

                    Яку? Допетрайте ⁴ самі.

                    Тут землі козаків – людей озброєних і вільних,

                    богобоязних, мужніх, правовірних.

                    Це означає, що законам, тобто праву, ми покірні

                    і давнім заповідям Божим вірні.

                    На землях Запорізької Січі

                    усі під захистом Отця і Сина, і Святого Духа,

                    Святих Варвари та Миколи і Богоматері ⁵.

             Ікона святої великомучениці Варвари.                      Ікона святого Миколая.

          c. Магдалинівка, кін. ХVІІІ – поч.. ХІХ ст.     с. Михнівка, Волинська обл., остання   чверть ХVІІ ст.

                                        

                                       [ Із кн.: 2,  с. 46 ]                                   [ Із кн.: 1,  с. 247 ] 

          

                                                                                                                                                                                                                                            Запорозька ікона

                                                          Покрови Пресвятої Богородиці

                                                              з аналоя січової церкви ХІІІ ст.

                                                                        [ Із кн.: 3,  с. 207 ]

                    Та ще й під захистом меча козацького – чеснóї зброї. 

                                               

            Ніколи б вам не знати лиха й горя

            в краю козацькім.

                                           Йдіть, панове!

            Йдіть з Богом в серці

            й помислами про добро,  а не злодійство! 

            Ніколи б вам не знати лиха й горя

            в краю козацькім.

                                           Йдіть, панове!

            Йдіть з Богом в серці

            й помислами про добро,  а не злодійство! 

              Задивившись на красномовного сивоусого козака, Петро Андрійович на ходу натикнувся на великий гладенький камінь, який лежав біля дороги, і вдарився об нього головою. Аж іскри замиготіли в очах! Добре, що хоч окуляри якимсь дивом уціліли.

   – Гей, мандрівнику! – вигукнув сивоусий перевізник. – Мудрим будеш, якщо так луснувся своєю лисиною об “мудрий Романківський ТЕРМІН-КАМІНЬ!” Це велика честь для тебе: головою – та об наш “Камінь Віри й Честі”! От побачиш: більше, ніж  одна гуля, не вискочить. Притули до неї холодну підкову кобилячу. Ковалі кажуть, що це допомагає –  не набрякне велика гуля. Притули, притули до лоба конячу підкову – щасливим будеш!

                                                      Козак біля ТЕРМІН-КАМЕНЯ.

    Усі, хто був на перевозі, зареготали так, що луна пішла долиною Дніпра. Кінь теж заіржав, а Петро Андрійович, мацаючи  рукою гулю на голові, з радістю подумав: “Господи! Та це ж знаменитий Романківський перевіз! А он, праворуч 

село Романкове!” Гукнувши усім “Будьте здорові, панове!”,він хутко подався досела і невдовзі  вже стояв біля церкви Успенія Богородиці.

     Це сáме про неї літописець  українського козацтва  Д. І. Яворницький напише у своїй знаменитій “Історії запорізьких козаків“: “Її збудували з соснового дерева і вкрили гонтою. На вигляд вона була дуже низька: “присадкувата, печеричкою“, з не мальованими стінами, однією банею (рос.  – куполом).

       Біля неї стояла  дерев’яна дзвіниця заввишки до 15 сажнів, з п’ятьма вежами, також не мальована, вкрита гонтою. На кожному з чотирьох боків дзвіниці стояв ангел… із сурмою у лівій руці, приставленною до рота.  На середній вежі стояв апостол Андрій з хрестом у правій руці та сувоєм (рос.- свитком) написом “НА СИХ ГОРАХ ПРОЦВІТАЄ БЛАГОДАТЬ БОЖІЯ” в лівій руці. Від подмуху вітру всі четверо ангелів поверталися з боку в бік і труби мов би видавали звук…”.  [3, с. 205, 206] 

     Напис на сувої свідчив, що романківські священики добре знали легенду про подорож Андрія Первозванного з Криму (м. Корсуня) до Риму (неважливо, що у протилежному напрямку: вгору  по Дніпру, адже, як казали тоді християни, “всі дороги ведуть до Риму”). Цю легенду ще на початку XII ст. виклав у літописі “Повість временних літ” ігумен святого Михайло-Видубицького монастиря Сильвестр ⁶, що був учителем і духовним наставником князя Володимира Мономаха, автора “Поучення дітям”. 

    У літописній легенді оповідується про пророцтво апостола Андрія у присутності своїх учнів біля підніжжя гір на березі Дніпра, “де опісля постав Київ”: “Бачите гори оці? Так от, НА СИХ ГОРАХ ВОССІЯЄ БЛАГОДАТЬ БОЖА, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог”.

     “Оце так-так! – подумав молодий історик-мандрівник, прочитавши напис на сувої. – Виходить, колись, дуже давно, Андрій Первозванний тільки пророкував процвітання благодаті Божої на місці майбутнього Києва, а тут, у селі Романковому, хтось від його імені наважився стверджувати, що в цих краях благодать Божа вже процвітає!”  

     Петро Андрійович побачив дуже старого сивого дідуся, який сидів на колоді біля дзвіниці у затінку.

   – Добридень, добродію! – привітав він старого та й запитав, – І що, дійсно, у цьому краї процвітає благодать Божа, як ото написано на дзвіниці?

   – А хіба є підстави для сумніву? – у свою чергу спитав дід.

   – У мене є, – сказав прибулий і почав перелічувати напасті, які трапилися тут починаючи з середини ХVIII ст. (про них писав Д. І. Яворницький):

   – У 1750 році страшна чума ⁷  спустошила майже все Запоріжжя. У 1760 році на річці Самарі знову почалася чума. У 1768 році з середини січня почалася страшна хуртовина, що тривала до початку березня. Від неї у Запоріжжі загинуло багато людей і половина всієї худоби. Такою ж лютою була зима 1769 року, а 1770-го в Запорізькому краю був загальний неврожай і голод. У січні 1771 року почалася морова язва: вже у березні від неї спустіли села Романкове, Кодак, Самара й Перещепине. Врешті, 1772 року на весні у Запоріжжі була страшна й руйнівна повінь, а влітку повсюди почалася чума ⁸. [3, с. 50]

     Підсумовуючи сказане, історик запитав:

  – То хіба ж усі ці напасті – це прояви благодаті Божої ?

      Дід неквапно почухав потилицю, кахикнув і лукаво промовив:

  – Так-то воно так... Але, я гадаю, що ви, пане, мабуть, не січовик і, взагалі, не козацького роду. А, може, й не русіч-українець, хоча й глаголите по-нашому. У нас, козаків, навіть маленькі діти січуть, тобто розуміють, що – від Бога, а що – від диявола, і що означає оте, – він кивнув головою на верхівку дзвіниці, яку прикрашало зображення апостола Андрія.

     Петро Андрійович відчув, як його обличчя запалало від сорому, і він, дивлячись на зображення апостола Андрія, тихим голосом, змовницьки, промовив: 

   – То прошу Вас, діду, будьте ласкаві, допоможіть мені розгадати цю загадку.  

   – Гаразд, допоможу, – і дід знову почухав потилицю. – Ану, пане, скажіть мені, що означає ім’я “Андрій”? 

   – “Мужній”. 

   – Ти ба! Знаєте. Гаразд. А хто, пане, є братом християнським апостола Андрія Первозванного.

    – Апостол Петро, – не вагаючись відповів історик. –  Мене також звуть Петром, і я знаю, що цė грецьке ім’я означає “камінь”. В руках апостола Петра ключі від воріт раю. Він, як і апостол Андрій, був одним із учнів Іісуса Христа. 

    – Ти диви: і це знаєте. То ж  якщо Ви, пане, не дурень, самі маєте допетрати, яку настанову дає наш святий апостол Андрій особам чоловічої статі, щоб вони були достойні честі козаків-лицарів і вже на тому світі, зустрівшись зі святим Петром, не отримали, як кажуть, “від воріт поворот”.  

      Історик задумався. Він заплющив очі – і знову в його півсвідомості з’явилася муза Кліо. Вона пошепки сказала:

   – Що, – складне завдання? А хіба ти не знаєш, що найбільша ПОМИЛКА – це ВПАСТИ ДУХОМ (?), і що найпотужніші СИЛИ – це МУДРІСТЬ Божа, ВІРА, НАДІЯ, і ЛЮБОВ? А ти згадай слова Цицерона: “Нам не личить падати духом” і слова Вергілія – поета золотої доби римської літератури, автора “Енеїди”: “Будь-які біди треба долати терпінням” та “Щоб там не сталося, ми терпінням і волею все переможемо і здолаємо”. Ці мудрі слова відповідають найдавнішій молитві людей: “Боже, дай мені силу пережити все те, що я не в силах змінити!” А ще, Петре, візьми до уваги слова Миколи Гоголя: “Нужно вспомнить человеку, что он вовсе не материальная скотина, но высокий гражданин высокого небесного государства”. Гей, історику! Чому ж ти так задумався? Відкривай мерщій очі, а то забудеш мою підказку!

       Петро Андрійович розплющив очі і, низько уклонившись столітньому діду, мовив:

   – Дякую Вам. Здається, я все зрозумів. Зображення апостола Андрія з хрестом у правій руці, який є символом ЖИВОТВОРЯЩЄГО ХРЕСТА ГОСПОДНЄГО, і напис на сувої “НА СИХ ГОРАХ ПРОЦВІТАЄ БЛАГОДАТЬ БОЖІЯ” нагадують православним козакам та їх дітям, що на благодать Божу можна сподіватися тільки тоді, коли біди і напасті вони будуть переносити з мужністю, як справжні лицарі, і незважаючи ні на які обставини залишаться правовірними: вірними заповідям Божим і праву, тобто законам, що не протирічять християнській моралі, та завжди захищатимуть ЖИТТЯ, ЧЕСТЬ, ГІДНІСТЬ і ДОСТОЇНСТВО жителів та гостей запорозького краю. Та це ж справжня козацька педагогіка!      

     Петро Андрійович тільки встиг почути дідове: “Ти диви: січете! Можливо, з Вас вийшов би непоганий січовик-характерник!”, як знову опинився серед астронавтів позаземної цивілізації. Вони тільки-но зняли з його лоба “механес часу”–  дивовижне ноу-хау, що дозволяє без перешкод мандрувати у “порталах” часу і простору. 

   – Мені здається, що я бачив чарівний сон! – радісно вигукнув історик-дослідник.  

   – Не сон це, – зауважив астронавт Ецнос, пильно вдивляючись крізь рожеві окуляри у Сонце, що яріло у блакитному небі. – І будьте наступного разу уважнішим. Адже ми направляли Вас до дивовижного “Філософського термін-каменя”, котрий з давніх-давен і аж до 27 вересня 1775 року лежав біля Романківського перевозу, а Ви чомусь попленталися в село Романкове. До речі, Ви, бува, не помітили, що було написано на тому “Мудрому камені”, об який набили собі гулю? 

   – Ні. А що?  

   – А жаль! Сьогодні Ви втратили чудовий шанс побачити справжнє ЧУДО. Ми, косміти-інопланетяни, вважаємо той камінь напроЧУД  ДИВним, адже й билинний  КОЗАК Ілля Муромець сказав біля подібного алатир-каменя: “Скільки літ я у чистому полі гуляв та їздив, а такого ЧУДА не бачив!”. Такі “термін-камені” у стародавні часи існували у різних місцях Руської землі, зокрема, біля Києва, Новгорода, Галича та інших міст. Вони стояли у витоків давньослов’янської, давньоруської мови. На них були висічені (і козаки-січовики Запорозької Січі це добре знали) математичні формули, за якими СЛОВ’яни-русічі розчисляли (вираховували) ті чи інші терміни ЧАСУ за сонячно-місячним календарем. Ті формули термінів ЧАСУ читалися як терміни-СЛОВА. Написи на термін-каменях свідчили, що, наприклад, слово “козаки” не тюркського, а  СЛОВ’янського походження,  і що назва “РУСЬ” не норманського, а знову ж таки, СЛОВ’янського походження. ⁹ Тепер, щоб дізнатися про ті чарівні й чудотворні написи, яким, до речі, козак Камеон зобов’язаний своїм прізвиськом, а село, що виникло навколо його зимівника, назві “Кам’янське” – Вам, Петре Андрійовичу, прийдеться чекати наступної нашої зустрічі... Бувайте здорові!

                                         Примітки

  

 (2) У запорожців були розвинені уявлення про честь і достоїнство вільних озброєних людей, тобто козаків. Д. І. Яворницький зазначає, що “із кримінальних злочинів найбільшим вважалося убивство козаком товариша, побої, завдані козаком козаку в тверезому чи п’яному стані, крадіжка чогось у товариша й переховування ним крадених речей: особливо суворими були покарання за велику крадіжку, за яку, при двох певних свідках, карають на смерть”. [3, с. 150] “Навіть звичайну крадіжку якогось нагая чи пута вважали страшним кримінальним злочином, що неодмінно карався смертю”. [3, с. 173]

(3) Дмитро Яворницький підкреслив: “Поряд із гостинністю й привітністю запорізькі козаки ставили особисту чесність щодо ворогів православної віри як на війні, так і у себе на Запоріжжі. “Хоча в Січі, розповідає католицький(!) патер Китович, – жили  люди різного стану – втікачі й відступники від усіх релігій, – але там панувала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами, чи за якимись іншими справами люди не боялися й волосини втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть. Будь-який злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи  січового мешканця,  негайно карався.

(4)

Слова “петрати” – “розуміти”, “допетрати” – “зрозуміти”походять від грецького слова “петра”, що означає  “камінь”. Від  “петра”(“камінь”) походить грецьке ім’я Петро.

     Походження слів “петрати” і “сікти” у значенні “розуміти” пов’язано з так званими термін-каменями, які називали ще “філософськими каменями” або “мудрими каменями”. З ними пов’язане слово “терміни” – точне позначення понять. Вони, так би мовити, лежали біля витоків індоєвропейської мовної сім’ї. Зокрема, ті, що знаходилися в Західній Європі, зумовили появу і розвиток мов, які належать до романо-германської групи мов.

  Термін-камені існували й у Східній та Центральній Європі на землях СЛОВ’ЯН. Вони лежали на перехрестях багатьох доріг, як правило, біля перевозів (переправ) через ріки і річки, тобто на перехрестях водних і сухопутних доріг. Зокрема – біля Києва, Новгорода, Галича та на знаменитому ще у часи Київської Русі Романківському перевозі (територія сучасного міста Дніпродзержинська, колишнього Кам’янського). На термін-каменях були висічені математичні формули прадавніх СЛОВ’янських мудреців, які використовувалися для розчислення термінів часу сонячного і сонячно-місячного календарів. Ті формули були висічені умовними знаками – знаками алфавітного письма, а тому СЛОВ’яни читали їх як терміни-СЛОВА, що утворювали окремі фрази. Наприклад, “СЛОВО”, “Бог”, “слов’яни”, “Русь”, “Руська земля”, “Україна”, “Січ”, “січень”, “Слава Русі-Україні!”. Читалося й таке ПРАВИЛО СЛОВ’янських мов: «ЧИТАТИ ЗЛІВА НАПРАВО». А ще у лівій частині філософських таблиць читалося “ЛІВА РУКА”, а у правій частині – “ПРАВА  РУКА”.

     Для багатьох наших сучасників може здатися неймовірним те, що математичні формули термінів часу могли утворювати терміни-слова і цілі фрази.

      СПРАВА в тому, що до початку ХVІІІ ст. СЛОВ’янські математики використовували не арабські (насправді – індійські) цифри, а знаки алфавіту. Цифри увів у вжиток в Росії Петро І. Якщо кожна цифра має тільки одне значення – числове, то знаки алфавіту мають по три значення: числове, звукове й смислове. Ось чому математичні формули термінів часу читалися як терміни-слова.

     Однак, далеко не кожна людина “петрала”, “сікла” тобто розуміла,  яке справжнє призначення отих, висічених на камені, написів. Іншими словами, ті люди були такими, що нічого “не січуть”, “не петрають”  (“не розуміють”), як слід розчислити календар.

    Такі зводи (збірки) математичних формул для розчислення різних термінів часу називалися філософічними таблицями. Про них згадує О. С. Пушкін у 7-й главі роману “Євгеній Онєгін”:

        Когда благому просвещенью

        Отдвинем более границ,

        Со временем (по расчисленью

        Философических    таблиц,

        Лет чрез пятьсот) дороги, верно,                                         

        У нас изменятся безмерно… 

     Термін-камені в Європі були знищені.  У Західній Європі для цього було дві причини.

      Перша – це боротьба католицької церкви проти ідолопоклонства. Мовляв, поклонятися треба не каменям, а      Богу.

      Друга причина – це діяльність алхіміків, які наївно вважали, що на цих каменях були висічені рецепти перетворення металів у золото. Тому вони стерли їх у порошок, який використовували у своїх хімічних дослідах.

      А от речисті термін-камені на території Східної Європи знищили прихильники самодержавства, абсолютизму, імперської влади й кріпацтва. Адже багато-які слова-терміни, які “ізрєкали” “мудрі камені” давали підвладним їм людям такі психологічні настанови, які не влаштовували зарозумілих вершителів долі українського народу.     

     На термін-каменях можна було прочитати: “Ã (першого) СІЧНЯ у Січі –  РАДА козавів ”. А тому щорічно, сáме 1 січня, козаки-січовики обов’язково збиралися у Січі на Велику козацьку раду, щоб на Різдво обрати козацьку старшину та засікти час її повноважень терміном на один рік.“Мудрі термін-камені”, тобто “філософські камені” найдовше проіснували у запорозькому краї (Вольниці козацькій), і були знищені після проголошення по волі “великодушной” [німкені] “матушкі россійской” Катерини II  Маніфесту про ліквідацію Запорізької Січі у 1775 році. Написи на них: “Козаки – вільні люди”, “Січ – мати козака”, “Мати меч – честь козаку”, “Русь-Україна – вільна країна” тощо були для цариці наче більмо на оці.

(5) Під час морової язви що шаленіла в 1771-1772 роках, жителі села Карнаухівки за порадою ченця Івана Кайдаша поставили ікону святої Варвари денно і нощно молилися перед нею прохаючи відвернути страшну смерть. Тоді ж вони вирішили влаштувати у себе церкву на честь заступниці святої Варвари, яку і збудували у 1773 – 1775 роках.

   Першу церкву на честь Різдва Богородиці у селі Кам’янському почали будувати у 1750 р. у самий розпал епідемії чуми, що лютувала в запорозькому краї.  [3, с. 206]

(6) До речі, пізніше переписувачі помилково прочитали один з написів на титульній сторінці оригіналу літопису, а тому з їхньої “легкої руки” з’явилося нове ім’я – “Нестор”, якого стали вважати справжнім автором “Повісті”, а правовірного (!) Сильвестра таким, що привласнив (?) собі авторство літопису, тобто порушив, говорячи сучасною мовою, авторські права. Однак у найдавнішому списку “Повісті временних літ” ім’я “Нестор” не згадується зовсім.

(7) Д. І. Яворницький пише: “У с. Кам’янському першу церкву на честь Різдва Богородиці почали будувати у 1750 р. у самий розпал епідемії чуми, що лютувала в запорізькому краї”. [3, с. 206] Саме 1750 рік – рік першої письмової згадки про с. Кам’янське, в якому будувалася церква Різдва Богородиці, вважається роком його заснування, відтак, заснування м. Кам’янського, яке у 1936 р. було перейменовано на Дніпродзержинськ.

(8) Під час морової язви що шаленіла в 1771-1772 роках, жителі села Карнаухівки за порадою ченця Івана Кайдаша поставили ікону святої Варвари денно і нощно молилися перед нею прохаючи відвернути страшну смерть. Тоді ж вони вирішили влаштувати у себе церкву на честь заступниці святої Варвари, яку і збудували у 1773 – 1775 роках. [3, с. 206]

(9) “Мудрі термін-камені” (“філософські камені”) найдовше проіснували у запорозькому краю, але були знищені після проголошення “матушкою російською” Катериною II  Маніфесту про ліквідацію Запорізької Січі. Написи на них: “Козаки – вільні люди”, “Мати меч – честь козаку”, “Січ”, “Русь-Україна – вільна країна” тощо були для “великодушної” цариці наче більмо на оці.
   

                              Список використаної літератури

1.     Апанович О. М. Козацька енциклопедія для юнацтва: Кн. статей про буття укр. козацтва. – К.: Веселка, 2009. – 719 с. 

2.     Бланова Н. М. Кам’янські етюди в стилі ретро. – Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2009. – 195 с.

3.     Яворницький Д. І. Історія запорізький козаків. – У  3-х томах. – Львів: Світ, т. 1, 1990. – 319 с.

4.     Повість временних літ (Повість минулих років).