ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ ІДЕЇ СОБОРНОСТІ (єдності) РУСІ-УКРАЇНИ.

Володимир  Дзюба 

ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ 

ІДЕЇ СОБОРНОСТІ (єдності) 

РУСІ-УКРАЇНИ.

   Вікопомний Акт Злуки – об’єднання в єдину, соборну державу Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) – було проголошено 22 січня 1919 року. Для віками поділених кордонами чужих держав українців то було велике й довгоочікуване свято єднання. Злука, єднання, соборність – ці поняття, коли Україна вже 25 років є незалежною державою, на ЄДНІСТЬ якої посягають вороги всього українського, сприймаємо як надто важливі й актуальні.

    Ідея СОБОРОСТІ Русі-України, держави, назва якої походить від "Русь – У КРАЙІ НА землі [Європи]" та "Рай – У КРАЙІ НА [сьомому] Небі", зародилася, принаймні, за часи правління Ярослава Мудрого, який піклуючись про ДУХОВНУ СОБОРНІСТЬ (єдність) русичів, збудував СОБОР Святої Софії в Києві, а для створення ЄДИНОЇ СУДової системи в державі видав збірник законів "РУСЬка Правда" (щоб судді судили скрізь однаково). 

  На користь того, що руська (українська) ідея СОБОРНОСТІ Руської держави була в центрі уваги Ярослава Мудрого, свідчить і такий факт: на смертнім одрі він заповідав своїм синам жити в єдності, мирі і злагоді, та допомогати один одному. Ця ідея стала провідною ідеєю в умах патріотів Русі-України у роки її політичної феодальної роздробленості, коли її безжально, по-хижацькому розкраювали, роздирали удільні князі. У ті часи лихоліття, коли була порушена територіально-політична єдність (одна з ознак соборності) Русі, а сама вона стогнала від кривавих усобиць князів і спустошливих наскоків половців, у писемних творах з’явилася друга її назва –  “Україна”, яка була ОЗНАЧЕННЯМ (!) назви "Русь": Русь [знаходиться] У КРАЇ НА землі Європи, та ОЗНАЧЕННЯМ (!) назви "РАЙ": Рай [знаходиться]  У КРАЇ НА [сьомому] Небі. Тут слід нагадати, що давні СЛОВ’яни вірили в МАГІЧНУ СИЛУ (!) СЛОВА (!), а тому самоназви “СЛОВ’яни” (а не “слАвянє”), “русичі”, “русичі-українці”, назви “Русь”, “Русь-Україна”, “Руська земля” були для них СВЯЩЕННИМИ, тому що мали дуже важливий для них гуманістичний (!) смисл (сенс).

      Першим відомим (!) писемним вживанням цієї назви є запис літописця у “Київському літописі” під 1187 рік у зв’язку зі смертю від тяжких ран переяславського князя Володимира Глібовича, у якого була така ж козацька (!) душа, як у героя билин Київського циклу доброго мóлодця, старого козака (!) Іллі Муромця. 
 Козацька ПРАВДИВА ДУША переяславського князя Володимира Глібовича, душа вільна, але не свавільна (!), вболівала за вільну від ворожого панування Русь-Україну. Велич цієї історичної постаті, яка під час тотальної навали половецьких орд на Руські землі, не пошкодувала власного ЖИТТЯ заради збереження ЖИТТЯ русичів-українців (своїх братів і сестер християнських), добре усвідомлювали її сучасники. “Плакали  по  ньому  всі  переяславці, – записав літописець. – За  ним  же Україна  багато  потужила”.
     На превеликий жаль, сучасні українці майже нічого не знають про цього, сповненого руським (українським) волелюбним козацьким духом, звитяжного героя Русі-України. Автори шкільних підручників з історії України згадують про нього лише тільки двома реченнями, не пояснюючи, чому ж русичі-українці так високо оцінили гóлову головѝ (керівника) ВЛАДИ  МИРА людського Переяславського князівства ВЛАДИМИРА. У підручниках не сказано ані слова про почуття відповідальності перед своїми підданими, [які платили князю данину, щоб він захищав їхнє ЖИТТЯ], що було притаманне державному мужу Володимиру (ВЛАДИМИРУ) Глібовичу, котрий володів “усіма ДОБРОчесностями”, тобто якостями, чеснотами правовірної, ПРАВДИВОЇ людини, яка по праву  “володіє миром людським (!!!)” (а не усім СВІТОМ, як дехто пояснює значення імен "Володимир" і "Владимир"). Сáме такими “ДОБРОчесностями”, на думку авторів "Київського літопису", обов’язково мав володіти руський, тобто український керівник ВЛАДИ  МИРА людського Русі-України. Володимир (ВЛАДИМИР) Глібович, як і його дід, Володимир (ВЛАДИМИР) Мономах, не зганьбив свого хрестильного імені “Володимир-ВЛАДИМИР”.

     Життєві цінності та орієнтири цього князя, за які його піддані його дуже поважали і любили, свідчать про те, що він був справжнім християнином і справжнім  русичем-українцем, і не тільки за етнічною приналежністю, а й по ДУХУ (Згадаймо слова О. Пушкіна "Здєсь русскій дух, здєсь Русью пахнєт").   

     У тому ж 1187 р. невідомий автор створив поетичне “Слово о полку Ігоревім” – оповідь про драматичний похід 1185 р. проти половців під проводом зухвалого новгород-сіверського князя та нищівну поразку руського війська в половецьких степах. 

                           
                      М. Реріх. "Затемнення 1 травня 1187 року".

  Ця авантюра була часткою загального “походу” руських удільних князів “по тропі Трояновій”, що є поетичним синонімом шляху Русі (як держави) до загибелі, тобто до втрати нею державної незалежності. Хто читав “Іліаду” Гомера, знає, що мужні, але недалекоглядні сини своєї Батьківщини – “сини Трої” – своїми ж руками зруйнували нездоланні для ворогів “мури міцні”, чим прирекли себе та своє легендарне місто на погибель. Билинний, а не історичний герой [давньоРУСЬких билин] козак-богатир Ілля Муромець  не руйнував мури міцні  [своїх!] руських міст, бо не приймав участі у міжусобних війнах, а захищав кордони своєї рідної країни Русі-Ураїни від іноземних СВАВІЛЬНИКІВ (всякої мерзоти і ПОГАНІ типу "Ідолища поганого"), що ВОЛІЛИ ПОНЕВОЛИТИ ВОЛЕлюбних русичів-українців.

   У другій половині ХІІ ст. дуже бракувало саме таких самовідданих, безкорисливих та ще й розумних синів Русі, які дбали про безпеку Руської землі не на [красномовних] словах, а на ділі, докладаючи титанічних зусиль щодо встановлення МИРу й ЛАДу (злагоди) між руськими князями і налагодження ЖИТТЯ на Руській землі на основі ПРАВДИ ("Руської Правди" Ярослава Мудрого, "Правди [Ярославичів]" і писаних законів  – "Устава" Володимира Мономаха).   Мабуть тільки названі князі добре усвідомлювали значення єдності (соборності) Руської землі, як запоруки успішного протистояння зовнішній загрозі й економічного процвітання. Єдності (соборності) не тільки територіальної  і  політичної, а й духовної (!). Так князь Володимир Мономах ще восени 1097 р. на з’їзді князів Київської Русі у місті Любечі продемонстрував силу і значення мирної дипломатії у вирішенні найскладніших питань в Руській країні і за її межами задля збереження ЖИТТЯ русичів-українців. 
  До речі, первісне значення самоназви СЛОВ'ян Подніпров'я “русичі” – “ЖИТТЄлюбні”, "ті, що цінують всі прояви ЖИТТЯ в природі", "ті, що визнають право кожної людини на ЖИТТЯ", назва “Русь” означала “ЖИТТЄздатна”, тобто здатна на сприятливі для господарювання природно-кліматичні умови, а назва “Руська земля”, яка родила для русичів-українців великі врожаї ЖИТА, щоб вони вЖИВАли ЖИТній хліб та мноЖИЛИ нові ЖИТТЯ і ДОБРО (матеріальне і духовне), мала значення “ЖИТТЄдайна”, “БЛАГОдатна”. Отже, значення (сенс) цих назв, які походять від ОЧЕВИДНОГО, що РУХ – це [уМОВА] ЖИТТЯ, а ЖИТТЯ [проявляє себе] в рýсі (рос. – в двіженіі), відповідали Заповіді Божій "Не убий!". 

     У “Київському літописі” більш докладно, ніж у “Слові”, описано події, що передували появі першої [відомої нам] писемної згадки назви “Україна” як другої назви Русі. Це дає можливість зрозуміти задум автора “Слова”, який і половців, і учасників трагічного походу в землю Половецьку, "по тропі Трояновій" (читай: походу до загибелі Русі) називає одним словом – “вовки”, хоча й славословить на адресу руських князів – головних винуватців “невеселої години”, що настала на Руській землі. (Чому славословить? – це окреме питання, пов’язане з проблемою свободи слова в ті жорстокі часи. Якби поет насмілився критикувати, тобто “каяти” (звідси “хаяти”) таких “славних” князів, як Ігор Святославович, за їхню зухвалість та нерозважливість у стосунках із сусідами русичів, половцями, і за їхню жорстокість щодо православних християн, то його повчальне “Слово” було б знищено. Що ж стосується слова “слава”, то воно має й негативне значення: “дурна слава”.

     Усе пізнається у порівнянні, а тому порівняємо інформацію про названих князів, викладену в “Слові” та “Київському літопису”:

     1) В умовах браку соборності (єдності) Русі й жорстоких усобиць кн. Ігор умовив деяких руських князів (своїх близьких родичів) йти у похід “за землю Руську”, тобто за її межі (а не за саму неї, рідненьку), “в землю Половецьку” всупереч давній мудрості “Ти йдеш з війною у чужу країну, а війна приходить у твій дім”. Отримавши хрестильне ім’я “Юрій” на честь Георгія Побідоносця, він марив СЛАВОЮ (!) непереможного полководця.

     Платити ж криваву ціну за хворобливе славолюбство князя Ігоря вимушений був переяславський князь Володимир Глібович. У “Київському літописі” розповідається, як він сам, зі своєю малочисельною дружиною, без допомоги інших князів (!), заступив путь на Русь оскаженілим половцям, що прийшли мститися за похід Ігоря (вони дотримувалися правила: око за око, зуб за зуб). “Поганії ж (тобто іншої віри) половці, – пише літописець, – перемігши Ігоря, зібрали весь народ свій на Руську землю”.

     2) Перед битвою на річці Каялі князь Ігор демонструє свою витончену красномовність: “Браття і дружино! Краще бути убитим, ніж полоненим… З вами, русичі, хочу голову скласти, або ж напитися шоломом із Дону!”. 

    Однак, будучи пораненим у ліву (!) руку (меч кн. Ігор тримав у правиці), він зліз зі свого коня, кинув на землю свій меч (меч вважася символом честі воїна) і... здався у “почесний” полон. Половці не вбили його тільки тому, щоб русичі не думали, що він загинув смертю хоробрих, а знали, що він, як керівник влади мира (!) руського, безчесний брехун).

     А от кн. Владимир (!) Глібович, якого з усіх боків обступили половецькі воїни, поранений трьома списами, стікачи кров’ю, стоячи на одному коліні і ледь не втрачаючи свідомість від великої втрати крові, не випустив із рук меча, і з останніх сил бився з ворогами (половці могли застрелити кн. Володимира з лука, але вони хотіли забрати його у ПОЛОН, бо ПОЛОН у ті часи вважався ГАНЬБОЮ для воїна).

     3) Літописець сповіщає, що переяславським мирянам, які на все це споглядали з верху міської фортеці, стало соромно за свою бездіяльність, а тому  “побачивши, що князь їхній завзято б’ється, виринули із города і, отож, одняли (!) князя свого”. Тобто вони врятували голову голови (глави) влади мира Переяславського князівства Владимира, якого русичі дуже цінували, адже він не щадив своєї голови і свого ЖИТТЯ, боронячи ЖИТТЯ їхні.

     Чого не скажеш про голову князя Ігоря, яку ніхто високо не цінував. Поранений, він так і не діждався допомого від “своїх”. Літописець пише: “Зрозумівши, що далеко одійшов од своїх людей (?!) і знявши шолом [під час бою] (?!), він помчав знов до війська [ковуїв], щоби вони впізнали князя і повернулися б. Однак же не повернувся ніхто (!)”. 

                                       В. Перов. "Плач Ярославни". 1881

     4) За князем Ігорем, що не вернувся з походу, плакала одна-єдина в Русі людина – його дружина Ярославна. Вона, бідолаха, припускала те ганебне становище, в якому опинився її чоловік, та не знала, що він так дуже хотів (?!) голову скласти “за Руську землю” разом з усіма русичами, що… здався у полон (!!!). 

В. Васнєцов. «Після побоїща Ігоря Святославича з 

половцями».

     Руські воїни, яких князь Ігор привів у країну половців, загинули, виконавши свій військовий обов’язок, а їхній красномовний полководець… Його вчинок кидав тінь безчестя і на його родину. Ось чому Ярославна ридала і молилася за повернення Ігоря з походу. І зверталася вона за допомогою до сил природи, а не до Бога тому, що усвідомлювала: за таку ГАНЬБУ Бог нікому не допомагає.  

     А от коли помер від ран Владимир Глібович, то за ним плакала, тужила вся Україна.

  5) Цьому патріоту,  герою Русі-України літописець дав таку характеристику: “Був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпко відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений”.

     Негативну характеристику Ігорю Святославовичу літописець (від гріха подалі) вклав в уста самого “славного” князя. Потрапивши до полону, він, нібито, схаменувся, а тому “рек” (висказав) на річці Каялі (такої річки в природі не існувало, це поетичний ОБРАЗ  ПОКАЯННЯ) таку жахливу каялу (покаяння):

     “Спомянув я гріхи свої перед Господом Богом моїм, що багато убивств і кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібов коло Переяславля. Тоді ж бо немало лиха зазнали безвинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх (!) …, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи, живії мертвим завидували (!)… Старі люди вмерти поривалися (!), а юнаки лютих і немилосердних побоїв зазнали (!), а мужів рубали (!), а жінок оскверняли (!). І тому, що таке все вчинив я, – казав Ігор, – не достойно мені було жити”. Та Бог покарав його ще більшою “казнею”, ніж смерть: ганебним полоном. “Це воздав мені Господь за беззаконня моє і лиходійство моє”, – каяв себе "славний син" Русі-України.

     До речі, науковці довго шукали річку Каялу, але не знайшли. А шукали її тому, що вважали, що в “Слові” оповідується, як кн. Ігор утопив у Каялі ЗЛОТО (золото). Вони, як на мене, не зрозуміли про що сáме говорить автор поеми. Їхню похибку в прочитанні цього фрагменту текста поеми зумовила така граматична особливісь давньоруського письма: у ньому слова не відділялися один від одного, писалися разом (рос. – слітно); відділялися крапкою лише речення (фрази). А тому можна було прочитати: і "ЗЛОТО" і "ЗЛО ТО". У другому випадку стає зрозумілим – поет має на увазі не золото, яке, нібито, утопив кн. Ігор на ДНІ річки Каяли, а  вказує, що в ДЕНЬ (а не на ДНІ) КАЯЛИ, тобто в день
виголошення своєї КАЯЛИ (ПОКАЯННЯ), кн. Ігор РЕК (говорив) слова, якими утопив ЗЛО ТО, тобто ТЕ ЗЛО, який він чинив на Руській землі.

   По-перше, Ігор не міг брати у похід вози із золотом.  Та й награбувати його у половців до зустрічі з їхньою ордою і лютої січі (побоїща) з нею він навряд чи встиг.

 Та й навіщо потрібні були дружинникам Ігоря гроші у половецькому степу. Хіба вони йшли скуплятися у половецький "супермаркет"? У них була інша мотивація – забрати золото й інше добро у половців. А вже після походу в СТАВЦІ князя кожен руський воїн міг отримати свою СТАВКУ (грошову винагороду за службу у війську + якусь часточку від трофеїв як премію за хоробрість і звитягу).

    Автори “Київського літопису” і “Слова про похід Ігоря” розуміли, що не буде в Русі БЛАГОДАТІ  БОЖОЇ, якщо не відновити її соборність (політичну і духовну єдність). Звідси заклик автора “Слова” до єднання руських князів. Але поет і літописець розуміли, що не буде Русь соборною, якщо нею будуть керувати такі свавільники, як князь Ігор, які на відміну від князя Володимира Глібовича, не усвідомлювали своєї відповідальності (!) перед Богом за ЖИТТЯ, безпеку і добробут усіх русичів.

      Це руські князі, а не половці, були головними винуватцями “невеселої години”, що “настала в Руській землі”. Це вони були головним ЗЛОМ для Русі. Це вони вели криваві міжусобні війни, часто запрошуючи собі на допомогу половецьких ханів, чим знесилювали Русь у той час, коли зростала загроза з боку войовничих кочівників. 

                                       Половецькі воїни. 

                                У половецькому стойбищі.

     Ось чому автори вказаних творів шукали відповіді на питання, які нестерпно розкраювали їхні серця і душі, а саме: як зупинити роздирання Русі на безліч дрібних князівств? Як зупинити злодійство “хитрих” і “гораздих” князів, що “розсівають стріли по Руській землі” й “своїми крамолами… наводять поганих на землю Руську”? (термінологія “Слова”).

    І їхні пошуки були не безплідними. Вони радили: 1) покаятися, як це зробив князь Ігор; 2) помиритися й об’єднатися, як це вже робили руські князі за ініціативою Володимира Мономаха на з’їзді 1097 року у місті Любечі; 3) дотримуватися біблійних заповідей Божих і відповідних до них державних законів, навести правопорядок, ЛАД і МИР у соборній Русі-Україні, на зразок космічного (гр. “космос” на противагу “хаосу” означає “гармонійно вЛАДнаний”) ЛАДу й МИРу, який існує В(У) КРАЇ НА [сьомому] Небі, тобто у РАЮ.

     Отже, назва “Україна” у якості означення країни Русі, в часи її федальної політичної роздробленності стала священним символом НАДІЇ на відродження соборної Руської (Української) держави, якою вона була за часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і його сина Мстислава, після смерті якого у 1132 році, як пише літописець, “роздерлася вся Руська земля”. А роздирали (розкраювали) ще донедавна СОБОРНУ (єдину) Русь, що була У  КРАЇ  НА землі Європи, на окремі дрібні князівства (краї і крайочки) її “славні сини”, серед яких найбільше був “уславлений” автором “Слова” князь Ігор. Можливо, автор поеми отримав, говорячи сучасною мовою, держзамовлення, адже князь Ігор утік із полону і мав якось виправдовуватися перед усім чеснѝм народом за ганебне становище, в якому він опинився. Руські воїни, на його красномовний заклик (“Краще бути порубаним, ніж полоненим!”), чесно виконали свій військовий обов’язок і майже всі загинули, а він не захотів “бути порубаним” і здався у полон. А, можливо, таке красномовне прославляння князів і перш за все – Ігоря, мало за мету нагадати читачам, що від слави до безчестя і ганьби один крок, що слава буває й дурною. І щоб не нажити дурної слави князь має бути мудрим МУДРІСТЮ Божою(!) а не людською, яка часто не визнає ні моралі, ні заповідей Божих.

     До речі, Ярослав Мудрий не випадково збудував собор Святої Софії у Києві (грецьке імя “Софія” означає “Мудрість Божа”). Це було МУДРЕ (!) рішення, адже цей храм Божий (СОБОР) мав стати і став символом духовної і політичної соборності (єдності) Київської Русі. Її соборності сприяв і перший письмовий збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого, завдяки якому було створено єдину (соборну) судову систему в державі.

     Отже, ідея соборності Руси-України має глибокі історичні корені. 

    P. S.   У багатьох закладах освіти України у жовтні-листопаді 2011 р. були проведені заходи щодо виконання доручення тодішнього Прем’єр-міністра України М. Азарова від 22.09.11 р. за № 44603(1)111 “Про відзначення 860-річчя з дня народження Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича”.

     Безперечно, є сенс пам’ятати про цю історичну особу, яку прославив невідомий автор безсмертної поеми “Слово о полку Ігоревім”. Адже русичам дуже дорого коштувала дія волі (по диявольському наущанню) цього “славетного” СЛАВОлюбця, який чуже БАГАТСТВО (ДОБРО) любив більше, ніж неньку Русь-Україну. І в очах мешканців пограбованого ним руського міста Глібова, і в очах половців, чиї кочовища були ним розорені, він був не ДОБРОдієм, а ЗЛОдієм.

     Нажаль, шанувальники князя Ігоря не звернули увагу на повну протилежність цього “славного” державного мужа, а саме: Переяславського князя Володимира Глібовича – не літературного, а справжнього патріота, героя Русі-України, з іменем якого пов’язане перше [відоме] писемне вживання другої назви Русі “Україна” у “Київському літопису” під той же 1187 рік, в якому було написане “Слово”. А першого героя Русі-України  українці, що є людьми РУСЬкими, мають знати і пам’ятати. Попри те, що слАвоСЛОВних поем про нього не написано. Але існують красномовні літописні свідчення про справи князів Володимира Глібовича і Ігоря Святославовича. До речі, першому належало місто Глібов, на яке здійснив, за сучасною термінологією, “рейдерський набіг” князь Ігор, якого дехто з “правнуків поганих прадідів великих”, нажаль, вважає взірцем для наслідування.
   Цікаво, що на березі Сіверського Донця біля с. Станиця Луганське на насипаному кургані встановлено помпезний пам'ятник князю Ігорю  Святославичу, який безжально нищив християн міста Глібова, а згодом, заради особистої слави, як бездарний полководець, поклав у половецьких степах руське військо. Як же і в наш час дехто із слАвян любить СЛАВУ! Чи це залишки радянської пропаганди? Пропаганди чого?