Зворушливий образ "ПРАВДИВОЇ ДУШІ – козака Мамая".

Володимир Дзюба

 Зворушливий образ "ПРАВДИВОЇ ДУШІ – козака Мамая". 

    Художниця-фотограф Альона Щербина з Києва на своїй сторінці у facebook розмістила композицію зі своїх малюнків і назвала її “Маг спостерігає за народженням Верховної Жриці”.                  

‪#‎вмайстерніщербини‬ ‪#‎alona_art‬ ‪#‎СонячнийПрапор‬,‪#‎СонячноБлакитний‬, ‪#‎СонячноБлакитнийПрапор‬, ‪#‎ПрапорПеремоги‬,‪#‎ПрапорУкраїни‬, ‪#‎ЖовтоБлакитний‬, ‪#‎ЖовтоБлакитнийПрапор‬,‪#‎Прапор‬

      Ну, що можна сказати? Дуже гарний МАГ! Схожий на козака Мамая. З ХАРАКТЕРНОЮ для ОСОБИ справжнього МАГА-козака-ХАРАКТЕРНИКА ОСОБливістю: він ВОЛЬОВИЙ і ВІЛЬНИЙ від суєти суєт усіляких пройдисвітів.

     Киянин Олександр Зайченко у якості коментарів до цієї композиції наводить таку справку, яка майже (!) в усьому відповідає тому, як образ козака Мамая сприймався раніш в українському суспільстві: 

    "Козак Мамай (козак-мамай, козак-бродяга) — легендарний український козак, який ходить по світу і допомагає людям у біді, бореться за правду і карає кривдників. Узагальнений образ козака і українців загалом в Україні в часи Козаччини. Його образи можна було зустріти в багатьох хатах, поряд з образами святих (іконами).

   З іменем (назвою) тісно пов'язаний стародавнє поняття «мамаювати» (мандрувати, козакувати, вести козачий спосіб життя), «ходити на мамая» (іти навмання, куди очі дивляться).

   Козак Мамай — бродяга-запорожець, воїн і гультяй, жартівник і філософ, бандурист і співак, бабій і одночасно — монах, простакуватий і мудрий чарівник, безстрашний лукавець, — в нього і в ступі пестом не попадеш, — народний герой, якого іскону знають люди на Україні, хоч про нього над Дніпром ні казок не сказували, ні пісень не складали".

     У козацькі часи в Запорозькому краї мальовані зображення óбразу "ПРАВДИВОЇ ДУШІ – козака Мамая" висіли майже в кожній селянській хаті поряд з образáми (іконами). Його малювали також на скринях, кахлях, хатніх дверях. 

     Олеся Держко у статті "Козацькому роду нема переводу", надрукованій в журналі "Україна", №38 за вереснь 1990 р. зазначила: "Народна картина "Козак Мамай" дійшла до нас у великій кількості полотен, розсіяних по музеях та приватних колекціях... Найбільшого поширення набув цей сюжет на Лівобережжі та Київщині. Однак малювали його по всій Україні – від Карпат до Слобожанщини – і всюди, де оселялися українці – від Кубані і аж до Волги". 

     Історики припускають, що першими творцями цих картин були мандрівні маляри, вихованці Київської духовної академії, які часто бували на Запоріжжі, а вже по їхніх слідах пішли безіменні українські народні маляри-художники. 

    Мальований ЗАПОРОЖЕЦЬ – “ПРАВДИВА ДУША – козак Мамáй” вважався уособленням світлої (білої, чистої), щирої, доброї і ПРАВДИВОЇ Душі загиблого або померлого українського козака-добродія, котра перебуває У КРАЇ НА [сьомому] Небі над Руссю-Україною, тобто у РАЮ, у вічній БЛАГОДАТІ Божій, де заживляються рани, завдані їй ворогами і неприятелями. 

   Ідеальний  образ козацької душі, яким була “ПРАВДИВА Душа – козак Мамай”, став взірцем для наслідування для усього українського козацтва та образотворчим засобом козацької ПЕДАГОГІКИ (!). Цей образ  став і узагальненим образом запорожців, які боронили Русь-Україну від ворогів. Деякі звитяжні запорозькі козаки, за свій незламний характер та  визначні ратні і духовні подвиги, ще за життя удостоювалися прізвиська “Мамай”, а тому й у наш час є люди з таким звучним прізвищем.

   

 Цікавою особливістю картин про “ПРАВДИВУ ДУШУ – козака Мамая” є те, що їх автори, змінюючи мотив сюжету в композиційному плані, в найсуттєвішому – в тому, щó (!) сáме зображувалося і як (!) зображувалося, дотримувалися певних КАНОНІВ (!), що відповідали ОЧЕВИДНИМ для більшості українців РЕЧАМ, а не чиїмсь зарозумілим суб'єктивним фантазіям, які не мали зв'язку з реальним життям, з існуючими віруванням, надіями і прагненнями тогочасних українців. Все, що зображувалося на цих картинах, мало великий філософський смисл (сенс). Наприклад, великий сенс мала ПОЗА образу ПРАВДИВОЇ ДУШІ – козака Мамая. Ті, хто не знає, щó  така поза означала в ті часи, стверджують, що постать козака сидить склавши ноги "по-турецьки" або "по-східному" (?!).         

      Вдивляючись в очі  створених митцями образів МАМАЇВ (очі – це дзеркало людської душі), я в котрий раз переконуюсь у тому, що образ “ПРАВДИВОЇ ДУШІ – козака Мамая” – це українська святиня, в якій закодована дуже важлива для ДУШ українців, передовсім – молодих, інформація про справжні життєві цінності. Усвідомивши її, людина стає більш вимогливою до себе і більш відповідальною за свої помисли і вчинки.

      Адже ЛЮДИНА відрізняється від ТВАРИНИ тим, що створює, поважає і шанує святині. Та не можливо когось або щось щиро поважати і шанувати, не маючи, по-перше, уявлення про них, і по-друге, не маючи у серці і душі таких шляхетних почуттів. Тільки до осмислених, усвідомлених і вистражданих серцем святинь людські душі мають особливе психічне, точніше, психологічне ставлення, що ми називаємо повагою і шанобливістю (гр. “psihe” має два значення: “душа” і “[тендітний] метелик”;  “logos” –  “знання”, “наука”).

   Видатний український педагог Василь Сухомлинський наголошував, що знання – це тільки одна (!) пелюсточка квітки під назвою “Виховання”. Але ж очевидним є й те, що сáме знання дають можливість виховувати свідому особистість зі світлою душею, якій притаманні високі духовні почуття. Тільки особистість, що усвідомила сутність святинь українського етносу (від народу до нації), здатна їх шанувати усіма фібрами своєї ДУШІ та відстоювати їх перед гарно причесаним мурлом того чи іншого оскаженілого колонізатора – насильника і грабіжника, ласого не тільки до українського сала, а й до всіх матеріальних, природних і людських ресурсів Русі-України.

  Як відомо, одними з найдавніших духовних святинь українського народу, як і інших етносів, були Матір і Батько. У руських людей (русичів, русів, русинів), тобто українців, було прийнято звертатися до батьків на “Ви”: “Мамо, Ви…”, “Матінко, Ви…”, “Тато, Ви…”, “Батьку, Ви…” тощо. Таке поважливе ставлення до батьків ще збереглося в багатьох селах України і містах Заходу України. Та вороженьки Русі-України щоб занапастити світлі, чисті душі русичів-українців Подніпров‘я підкинули їм, так би мовити, “Троянського коня” у вигляді матірщини – матірних словечок, які надають священному Слову “Матір” непристойного значення.

     Експансія російської матірщини на українські землі набула особливого розмаху після того, як Петро І, дізнавшись про “зраду” шляхетного і високоосвіченого гетьмана Івана Мазепи, якого підтримали запорожці на чолі з кошовим отаманом Костєм Гордієнком, вчинив розправу над “мазепинцями”.

О. Меншиков у Батурині. Художник М. Данченко. 2008 р.

     Які ж тільки матірні словеса не зривалися з уст фаворита Петра І Олександра Меншикова, російських офіцерів та “солдатушек – бравих рєбятушек” на адресу українських матерів (!!!), їхніх чоловіків і дітей, коли вони у листопаді 1708 р. вішали, розстрілювали і кололи багнетами жителів столиці Гетьманщини – міста Батурина, та коли у травні 1709 р. розстрілювали підступно обманутих запорожців та руйнували і палили їхню матір-Січ! Уже за часів Катерини ІІ така надзвичайна брутальність і хамство стали нормою під час спілкування російських колонізаторів (москалів-кацапів) з українцями: селянами, міщанами і навіть козаками.
   Християни знають, що Бог дав людям Живе (!), Живильне (!) Слово, здатне творити Життя, підтримувати духовне здоров’я, лікувати душевні травми, давати людям віру, надію і любов.

     А від диявольського словоблуддя – матірних словечок – черствіють, всихають, чорніють і вмирають ДУШІ матірщинників, які перетворюються на бездумних і бездушних ІСТОТ, що керуються виключно тваринними інстинктами.
     Сáме такий – неосвічений, духовно скалічений (з мертвими людськими душами), денаціоналізований, тобто позбавлений найважливіших засад національної свідомості та загальнолюдських цінностей “робочий скот”,  потрібен був колонізаторам України.

    До речі, я неодноразово був свідком того, як грузини – і громадяни України і приїжджі – з почуттям власного достоїнства бурхливо реагували на почуту ними російську матірщину. Це треба бачити! Було б добре, якби й українці згадали, як треба реагувати на російські мати, як це робили запорожці: 

–  Якщо ти розум маєш, а не мóзок вівці,

Ніколи не вЖИВАй злі – МАТІРні слівці.

За них в Січі ТІЛА січуть, щоб ДУШІ зберегти 

У ЧИСТОТІ, бо прийде ЧАС  на Божий суд іти.

ЗЛОслів’я – прояв дії волі й ЗЛА діявола,    

(Сучасна вимова – диявола)

Що хоче нас зробить скотом, подібним до вола.

Щоб ДУШІ ПРАВДИВІ козацькі вкрай занапастити – зганьбити,

І  ДОБРОЧЕСНИЙ  український ДУХ як трісочку зламати, 

ВОЛІють Січі вороги засікти МАТюками й згубити – убити (!)

У ДУШАХ  любов і повагу до тих,
кого ми звемо словом “МАТИ”!!! 

    У Запорозькому краї було особливе, поважливе, ставлення до жінок. Тут не діяли сімейні правила Домострою, як це було у Московії (Російській імперії). Жінка вважалася вільною людиною, як і чоловік. Їй суворо заборонялося тільки одне – з’являтися на Січ, і взагалі – заважати козакам займатися військовою справою, виконувати військовий обов’язок.

     До речі, не важко збагнути, як сáме вільні люди – українські козаки-січовики – ставилися до тих, хто дозволяв собі такі "вольності", як обрáзи на адресу жінок, тим паче – рукоприкладство. Наведу тільки один приклад. В книзі кандидата історичних наук і краєзнавця Наталії Буланової з м. Кам’янського (Дніпродзержинська) “Кам’янські етюди в стилі ретро”, Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2009 на с. 31 – 35 викладані задокументовані свідчення про повстання у вересні 1761 р. мешканців козацького села Кам’янського Кодацької паланки проти паланкової старшѝни. Приводом до цього кривавого бунту було зґвалтування дружини місцевого козака паланковим писарем, який приїхав у село для слідства у кримінальній справі про вбивство людини, тіло якої знайшли на околицях Кам'янського.

    Високий статус жінки у Запорожжі був пов’язаний з вельми шанобливим ставленням до священного Слова “Матір” та всього того, що підпадало під його значення: Матір-ненька Русь-Україна, Матінка-земля Руська (Українська), Матір Січ, Матір Божа, а також всі жінки, які вже стали матерями, або ж були матерями потенційними. На землях Запорозьких Вольностей ті, хто дозволяв собі таку “вольність” як матірщина, піддавалися суворому осуду і публічним січенням різками, бо запорожці ретельно берегли чистоту своїх душ і помислів, щоденно думаючи про те, а чи світить їхнім душам потрапити до раю? Козаки, що жили на землях Запорозької Січі, сікли тіла хулителів матерів, щоб спасти душі отих нерозумних людей, а також захистити від бруду та наущань диявольських душі дітей і підлітків. Як щирі християни та захисники православ’я, запорожці не здатні були на те, щоб матірними “словесами” прогнівити Господа Бога і свою покровительку – Матір Божу, на честь якої в Запорозькій Січі була збудована церква Покрови Пресвятої Богородиці.

   До речі , я не випадково використав ЖОВТИЙ і СИНІЙ кольори для виділення слів "Пресвятая Богородиця", адже в Київському соборі Святої Софії Матір Божа, Марія Оранта, постає у мозаїчному зображенні на  Жовтому фоні (тлі) у  СИНЬОМУ вбранні. Цим двум кольорам, які присутні у сучасному Державному Прапорі України, відповідає слово "РАДА". Від нього походять: "Козацька РАДА", "Верховна РАДА", "РАДіти", "РАДитися", "поРАДА", "дати РАДу"[чомусь], "РАДи" ("заРАДи") [когось, чогось], "безпоРАДний", "зРАДА", СЛОВ'янське ім'я "РАДАмир"("РАДомир") тощо.

    Так от, безсумнівним є те, що прізвисько “Мамай” походить від слова “мама” і могло бути означенням для будь-якого козака, який дуже шанував рідну маму – жінку, що його народила, шанував усіх жінок-матерів, матір-Січ, неньку Русь-Україну, Руську (Українську) землю-матінку-годувальницю, а також Матір Божу, Пресвятую Богородицю, і завжди був готовий їх захищати до останнього свого подиху та останньої краплини крові.  

     Та й не випадковим є те, що кожного року 14 жовтня – День Покрови Пресвятої Богородиці – одночасно є Днем українського козацтва. 

           Цілковито вірогідно, що тому чи іншому утікачу з кріпацької неволі (умовно назвемо його Петром, що здатен був допетрати, тобто зрозуміти сутність святих для запорожців речей), який просився прийняти його до Війська Запорозького Низового (його головним клейнодом був ПРАПОР МАЛИНОВОГО КОЛЬОРУ – симіолу БЛАГОДАТІ Божої), січові “сивоусі діди”, яких шанували як “БАтьків” усі січовики за їх слова правдивії і гострі як мечі, могли відповісти йому, за звичаєм Січі, такими словами:
–Ой, Петре, Петре, що у Січ приплентав,
Щоб тобі не знати лиха й дурних снів!
Є на вхідній брамі нашої фортеці
Та на дубових дверях козацьких куренів
Конячі підкови. Поцілуй їх, Петре,
Будеш щастя МАТИ, що МАТИ-Січ дає.
Будеш щасливим, якщо полюбиш матір-Січ,
Як жінку-матір, що тебе на світ у муках народила;
Якщо ти як Мамай захищатимеш і день і ніч,
день і ніч (!)
Маму рідненьку та неньку Русь-Україну,

     що тебе годували і поїли.

  

    Марно деякі сучасні історики шукають серед історичних осіб конкретну особу, яка могла бути прообразом козака Мамая, зображеного на найдавніших народних картинах, адже спочатку Мамай виник як [поетичний] узагальнений образ [уявнявної] ДУШІ звитяжного запорозького козака. Тобто цей образ народився подібно до героя давньоруських билин Київського циклу, "безсмертного" богатиря – КОЗАКА Іллі Муромця. Образотворчий козак Мамай "успадкував" справу билинного козака Іллі Муромця, а саме: головним сенсом їхнього життя був захист Русі-України від зовнішніх свавільників. Мамай – це герой-захисник рідної землі в інші часи – часи розквіту козацької ідеї про ВІЛЬНЕ від СВАВІЛЛЯ ЖИТТЯ, і вважався уособленням світлої (білої, чистої), щирої, доброї, праведної та  ПРАВДИВОЇ  Душі  загиблого або ж померлого українського козака-ДОБРОдія, котра перебуває  У  КРАЇ  НА  [сьомому] Небі над Руссю-Україною, у РАЮ, де, за уявленнями християн, вічна благодать Божа.  

– Ой, Мамай – ПРАВДИВАЯ  ДУША,

ДУША козака Запорозького Коша.

Грай, [ЖИВА] ДУША, на бандурі грай,

ЗАДУШЕВНУ пісню козакам співай:

Як у кривавих січах ти насмерть стояв,

Як за Русь-Вкраїну ти голівоньку поклав.

Грай,  [ЖИВА]  ДУША! Грай, музико, грай!

Про ціну ЖИТТЯ і ВОЛІ бай, Мамай!

Грай! Співай! Оповідай!

Про козацький дух – БОГАтирський дух (!)

І про руський дух – український дух (!),

Український рух, тобто руський рух (!) –

Рух Русі-України!

Хай струни золотії дзвенять,

Хай звуки чарівнії летять  

Над Руською землею у Січ,
Де ПОБРАТИМИ діють пліч о пліч. 
Січовики – звитяжні русічі –
Це діти Запорозької Січі,
Що твóю пісню слухають, Мамай,

Як ти потрапив у небесний РАЙ.

Грай,  ДУША – Мамай, грай на кобзі, грай!

У  краї  на  Небі вічний тобі РАЙ!

Україна чуйна, і ти їй співай

Про козацький славний, вільний край.

І хай собі реве порогів водограй,

Ти ж на струнах ДУШ людських заграй,

Добрим людям гарну пісню заспівай

Про добром багатий рідний край.           

Грай! Співай! Оповідай!

Про гостинну Русь,  МИРолюбну Русь (!),

ЖИТТЄздатну Русь – невмирущу Русь (!),

ЖИТТЄдайну Русь – БЛАГОдатну Русь (!), 

Вільну Русь-Україну! 

(Це уривок з пісні, слова якої написав автор статті.)

   Українські кОзаки-січовики – це, образно кажучи, МАМАЇ, які до останього подиху захищали своїх МАМ рідненьких, усіх МАМ українських, МАТІР Січ, НЕНЬНУ Русь-Україну, та шанували МАТІР Божу – Пресвятую Богородицю, що покриває українців, зокрема кОзаків, своїм БЛАГОдатним ПОКРОВОМ ХРИСТИЯНСЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ. 

   Козаки-МАМАЇ – це не “мамінькіны сынкі”, як їх зневажливо називали недруги і вороженьки-москалі. Це звитяжні лицарі, захисники усіх МАМ, що ЖИВУТЬ в Україні та у СИНІвських серцях, це захисники своєї БАтьківщини – НЕНЬКИ Русі-України, тобто тих, хто їх не тільки народив, але й годував, поїв, навчав уму-розуму і виховував та плекав у кожній дитині ДОБРОзичливу, ДОБРОчесну і ПРАВДИВУ ДУШУ – “БА” (Звідси “БАБА”, “БAтько”,  “БAтьки”, “БАтьківщина”, “БАяти”, тобто говорити по-ДУШАМ).

     Якщо російське слово "родітєлі" тільки вказує на тих, хто народив дитину, то українське слово "БАтьки" вказує на головний ОБОВ'ЯЗОК (!) тих, хто народив дитину: виховувати в ній ДОБРОчесну, ПРАВДИВУ ДУШУ(!!!). 

    БАтьками в Україні часто називали і називають зараз не рідних людей, які піклувалися (піклуються) про виховання дітей і дорослих. Наприклад, запорожці "БАтьками" називали "сивоусих дідів", тобто бувалих козаків з великим ЖИТТЄвим досвідом.

     Серед сучасних істориків панує хибна думка, що прізвисько “Мамай”, як і слово “кОзак”, тюркського походження. Та це брехня, яку українцям нав’язали російські АКАДЕМІЧНІ (!!!) історики-софісти, що керувалися принципом ПОЛІТИЧНОЇ ДОЦІЛЬНОСТІ в ім’я зміцнення “свого” [російського] ОТЄЧЕСТВА, а тому навмисно і "професійно" (со знанієм дєла) паплюжили і нищили історичну пам'ять українців.

  Та як би не ВОЛІЛИ (хотіли, прагнули) зарозумілі російські "світила історичної науки" стерти історичну пам'ять про часи української КОЗАЦЬКОЇ ВОЛЬНОСТІ, є всі підстави стверджувати, що і слово “кOзак”, і прізвисько “Мамай” не тюрського походження, а є українськими, тобто СЛОВ’янськими (не плутати зі слАвянскімi, тобто роССійскімі, зокрема словами "кАзак" і "слАвянє", які мають зовсім інший сенс ніж українськi "кОзак" і "СЛОВ'яни").

А тому – слава Мамаю на вічнії віка! Він – щира і ПРАВДИВАЯ ДУША кОзака – усіх українських мам (матерів) СИНА-захисника.

  Слава Ненці Русі-Україні (!), яка здатна народжувати таких народних (!) ГЕРОЇВ!

Героям – слава!

26.01.2016

Сучасний Мамай. Майже як у давнину.

Ця дума із зібрання матеріалів про козака Мамая Наталії Миколаївни Буланової, директора музею історії м. Кам'янського (Дніпродзержинська).

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1173126386047862&set=rpd.100000515360067&type=3&theater

(через Google)

(Статтю є сенс продовжити розглядом питання про КАНОНИ, яких дотримувалися автори народних картин із загальною назвою "ПРАВДИВА ДУША – козак Мамай".)

  А це авторська пісня-оповідь від імені ПРАВДИВОЇ ДУШІ – козака Мамая, що перебуває у РАЮ на сьомому Небі. ДУША загиблого за ВОЛЮ Русі-України запорожця оповідає про звитяжних і мудрих запорозьких "дідів" – "батьків" січовиків, які приймають у козацьке товариство втікача з панської неволі:
Youtube    https://youtu.be/2ERO7xxkfFk