Делійська залізна колона - дарунок небес: фантастична подорож у часи її утворення.

          Науково-фантастична подорож у часи її утворення.

              Делійський залізний стовп.                    Свинцевий стовпчик – результат

                                                                          практичного експерименту автора.

  
                                                     Зміст                                                                      

     Вступ.                                                                                                   

  1. Що являє собою делійське “чудо”?                                         

  2. Версії про походження делійської залізної колони.              

  3. Чи є абсурдним взаємозв'язок: залізний стовп – небо?    

  4. Непередбачені  обставини.                                                        

  5. Тиск у 10 (!) атмосфер.                                                                 

  6. Приліт “вогненного дракона”.                                                   

  7. Стовпотворіння (утворення стовпа).                                        

  8. Північна Індія в ранньому середньовіччі.         

  9.  Дивовижна знахідка.                                                                   

10. Як була вирішена доля дивної знахідки?                             

11. Стовпотворіння… на кухні комунальної квартири.             

12. Космічне залізо на землі.                                                            

       Список використаної літератури.                                              

            Людину губить горе, залізо псує волога.

 Турецька приказка.                                                                                                

    Вступ.

     Історія Землі, історія людства мають багато незрозумілих, загадкових для наших сучасників подій, явищ і предметів. А до всього загадкового у людей завжди був особливий інтерес. Та якщо у одних подібні речі викликають лише трепетне здивування, то в інших – ще й бажання опанувати їх своїм розумом.

     “Людина має вірити, що незрозуміле можна зрозуміти: інакше вона не стала б думати про нього”, – так вважав видатний німецький поет Гете. І можна бути впевненим, що на Землі ніколи не переведуться люди, яких “мучить” жага пізнання і манить марево ІСТИНИ.

 

     До числа найбільших загадок земної цивілізації належить загадка походження однієї з найвідоміших у світі пам’яток сивої давнини – славнозвісної делійської залізної колони, котра як потужний магніт уже протягом багатьох століть притягує до себе паломників, а в останній час – і натовпи туристів та вчених.

     Про цю дивовижну історичну пам’ятку надруковано сотні статей у газетах і журналах, видано десятки ґрунтовних праць науковців усього світу, в чому можна легко пересвідчитись, заглянувши на відповідні сайти Інтернету. На цей час існує великий перелік різноманітних версій щодо її походження. Ця наукова проблема настільки цікава, що я розробив власну версію того, як залізна колона, що не піддається корозії, з’явилася на білий світ. У назві своєї статті я вжив термін “утворення”, а не “створення” тому, що я пояснюю, як залізна колона могла утворитися САМА, САМОСТІЙНО, тобто без участі людей (!).   

     Така версія може здатися комусь нереальною, неймовірною. Але, по-перше, як писав англійський філософ У. Джевонс, “імовірність цілком належить розумові”, а шотландський фізик Дж. Максвелл стосовно цього стверджував: “Істинна логіка нашого світу – це правильний розрахунок імовірностей”, під час якого “потрібна, – як радив російський фізик П. Капіца, – велика обережність, щоб при обмеженій кількості статистичних даних вивести з них загальну закономірність”.

     По-друге, на реальність процесів, що можуть відбуватися без безпосередньої участі людей, тобто САМОСТІЙНО, натякають багато-які давньогрецькі міфи, в яких мудреці загерметизували (приховали) найцінніші знання свого часу. Наприклад, в міфах сказано, що під час будівництва мегалітичних (з великих каменів) споруд для переміщення величезних каменів фізична сила людей (тяглова сила) не використовувалась, а мегаліти САМІ (!!!) переміщувалися на потрібну висоту за допомогою чарівного слова.[8, с. 17] 

    Це “чарівне” слово можна почути й у наш час на будівельних майданчиках: це слово “Віра!” – таку команду подають тоді, коли треба підняти вантаж. Те, про що оповідується в указаних міфах, – це не ілюзорна фантазія давніх мудреців, це реальні речі, що стали можливими завдяки використанню будівничими мегалітичних споруд законів природи (!). До речі, вищесказане можна легко довести експериментально. Однак, це заслуговує окремої розмови, бо виходить за рамки проблеми походження делійської залізної колони. (ДИВИСЬ у ПЕРЕЛІКУ моїх статтей мою версію 

• ЧУДОвий, "ЧУДЕСний", "ЧУДОтворний" спосіб будівниц...
•      По-третє, хімічні аналізи, зроблені вченими та їхні висновки щодо космічного походження заліза, з якого складається колона, а також стародавній казковий образ “Змія-Горинича” – “вогненного дракона”, який мав декілька “голів”, що дихали полум’ям, – все це говорить на користь моєї версії

.

     І останнє, мої практичні експерименти з розплавленим свинцем (їх результати наведені в даній статі), можуть розглядатися, як побічні докази утворення делійської залізної колони тим способом, про який я оповідаю.

    А щоб зробити свою оповідь цікавою для читача, я навмисно деякі епізоди довів до абсурду і використав 

фантастичні образи, які часто використовують сучасні фантазери про космічних прибульців. При цьому я керувався порадою давньоримського поета Вергілія, автора “Енеїди”: “Ми повинні прагнути не до того, щоб нас кожен розумів, а до того, щоб нас неможливо було не зрозуміти”. 

1. Що собою являє делійське “чудо”?

     Ця, чорна як вороне крило, історична пам’ятка з “білої сторінки історії” являє собою суцільну залізну колону висотою більш як 7 метрів (7,32 м [7, с. 32]),  (7,2 м [6, c. 89]). Різні данні щодо висоти колони пояснюються тим, що  нижня її частина заглиблена на 0,5 м. Вона має форму усіченого конуса з діаметрами: у основи — 0,416 м та 0,3 м – при вершині, і важить від 6,5 до 7 тонн. Її верх оброблено у вигляді стилізованої квітки лотосу – символу бога Сонця Сур’ї. За переказами, у давні часи ця колона була увінчана зображенням священної птиці Гаруди, з якою пов’язаний стародавній індійський міф про політ людини на ім’я Етан на небо. До речі, зображення птиці Гаруди у наш час відоме як державний герб королівства Таїланду, що розташоване на схід від Індії (за Бангладеш).

   

         Боги летять на птиці Гаруді.

      

Хімічними аналізами встановлено, що колона складається з майже чистого заліза – (w(Fe) = 99,7 %). В ній майже відсутня сірка (S) – 0,006%,  кремнію (Si) – 0,046%, азоту (N) – 0,032%, а частка фосфору (Р), який дуже не полюбляють сучасні металурги у залізних сплавах, становить лише 0,114%. Кількість вуглецю (С) – лише 0,08%, а тому метал колони фахівці-металурги відносять до низьковуглецевих сталей. Отже, кристалічна решітка цього заліза має мінімальне “забруднення” молекулами інших хімічних речовин.

Модель розміщення атомів у кристалі заліза став прототипом споруди Атоміума в Брюсселі.

     І що дивно, знаходячись не менше 16 століть в умовах тропічного, надзвичайно вологого клімату, залізна колона не іржавіє! Як правило, автори публікацій про неї підкреслюють, що на темній поверхні колони немає щонайменших ознак іржі ! [6, с. 89].  

     Дивуватися тут є чому. Як говориться в давній турецькій приказці, яку, безсумнівно, знали ще стародавні мешканці Малої Азії (саме тут виникли найдавніші центри виготовлення залізних знарядь праці і війни): “Людину губить горе, залізо псує волога”. Є й українські народні прислів’я, в яких згадується це, проблемне для людей, явище: “Гризе, мов іржа залізо”, “Залізо іржа з’їдає, а заздрий від заздрощів погибає”. А в поезії Степана Руданського є такі рядки:           

  Та гей, бики! Чого ви стали?

  Чи поле страшно заросло?

  Чи леміша  іржа поїла,

  Чи затупилось чересло?

     

   Корозія, як відомо, безжальна до залізних сплавів. Під впливом кисню повітря й вологи вони перетворюються на іржу. Продукт ржавіння, має склад, який описує формула  Fe₂O₃ ∙ xH₂O, з якої видно, що чим більша вологість середовища, в якому перебуває залізо, тим скоріше й більше воно іржавіє, тобто перетворюється в окисли заліза.

                                                                                 Окисли заліза.

     Іржа відшаровується від поверхні металу та має багато пор, тому не запобігає подальшій корозії. У землі, яка час від часу зволожується атмосферними опадами, залізні предмети руйнуються кілька десятків років, у прісній воді – близько 10 років, у солоній – 1 – 2 роки.

     Фахівцями підраховано, що за три тисячоліття від початку залізного віку в історії людства, виплавлено не менше 20 мільярдів тон заліза, 14 із них “з’їла” іржа. У сучасних умовах від ржавіння гине 1/6 частина виплавлюваного чавуну. Тому боротьба з корозією – одне з найважливіших завдань людства.

 Цікавий факт: на захисне фарбування Ейфелевої вежі в Парижі вже використано більше коштів, аніж пішло на її будівництво. А от делійська “диво”-колона не іржавіє протягом щонайменше 1600 років!

     Щоправда, на початку боротьби за чисту екологію, у пресі з’явилися повідомлення про те, що ядовиті речовини і кислоти, які містяться в сучасній атмосфері, “вгризаються” не тільки в стародавні храми і статуї, але й залишили сліди на індійській святині. Про невеличкі плями на ній, схожі на іржу, писав, наприклад, М. Мезенін у книзі “Занимательно о железе” [2, с. 42].   

     Експериментально вчені довели, що технічно чисте залізо, масова частка домішок у якому становить до 0,16 %, стійке до ржавіння. Однак у залізі делійської колони домішок удвічі більше – 0,3 %. Тобто воно, знаходячись в умовах дуже вологого клімату щонайменше 1600 років,  мало б покритися бодай тоненьким шаром іржі. Та чомусь цього не сталося. Чому не сталося (?) – це питання вже давно непокоїть вчених.

     Існує така думка: (рос.) “Тайну железной колоны, видимо, хранят имеющиеся на ней записи, расшифровать которые пока не удаётся” [7, с. 89]. 

  

    Але це не так. Дійсно, на гладенькій поверхні колони в кількох метрах від її основи видно два написи на санскриті, який вчені давно прочитали. У першому написі оспівуються бог Вішну і подвиги царя Чандраґупти II (380 – 415 роки н. е.) та повідомляється, що колона була встановлена за його наказом у 415 році. Другий напис присвячений Аванґ Палу. І більше нічого. Немає навіть натяку на те, як вона з’явилася на білому світі.

     Існує точка зору, що колона була “споруджена” (?) не Чандраґуптою II, а  царем Кумараґуптою I із династії Ґуптів.

     За переказами, спочатку вона знаходився на сході Індії, у храмі Вішну міста Матхура, та у 1015 році за наказом царя Аванґ[а] Пала її перевезли і встановили на окраїні Делі. Зараз ця історична пам’ятка стоїть у містечку Мехраулі –передмісті індійської столиці, неподалік від не менш знаменитої вежі – мінарету Кутаб-Мінар. 

2. Версії про походження делійської залізної колони.                        

     Ні напис на колоні, ні інші писемні джерела не повідомляють, хто, коли, яким способом і з якою метою створив це дивовижне “чудо”. А тому вже не одне покоління дослідників робить спроби знайти переконливі відповіді на ці запитання. Скільки версій, скільки вигадок народилося тільки за останні десятиріччя! Та єдиної думки щодо вказаних питань вчені поки що не дійшли.

     Американський вчений Ф. Содді у книзі “Історія атомної енергії” зазначив: “Делійську стальну колону… по справедливості, слід було б назвати восьмим чудом світу, оскільки викувати такий стовп надзвичайно складно і в наші дні, навіть для тих, хто створює сучасну техніку” [8, с. 32].     

     Перший прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру в книзі “Відкриття Індії” 1946 року писав: “Поблизу Делі височіє величезна залізна колона, що ставить у глухий кут сучасних вчених, котрі не можуть визначити спосіб її виготовлення, який запобігає залізо від окислення та впливу інших атмосферних явищ” [За кн..: 2, с. 41 ]. Зазначивши, що Індія – це одна з найдавніших колисок людської цивілізації, Дж. Неру підкреслив, що вона є скарбницею мудрості тисяч поколінь індійського народу, зокрема – мудрості стародавніх індійських металургів. 

     Індія, дійсно, завжди славилася мистецтвом своїх металургів. Про виплавку заліза в Стародавній Індії говориться в Рігведах – священних книгах, написаних приблизно в XIII - XII ст. до н. е. Безсумнівно, президент Індії Дж. Неру про це знав і не припускався іншої думки, аніж тієї, що делійська залізна колона зроблена руками його талановитих і вправних прапращурів, які володіли якоюсь унікальною технологією виготовлення чистого заліза та ще й у  великій кількості. Така ж думка панує і в наукових колах.

  Писемних джерел щодо походження делійської залізної колони не існує. Вони не знайдені, і навряд чи будуть знайдені.  

     По-перше, якщо припустити, що така унікальна технологія виплавки чистого заліза дійсно існувала, то, відповідно до “золотого правила” стародавніх мудреців, будь-які записи про неї не могли бути зроблені, бо робити це заборонялося. А правило було таке: найцінніші знання, що даровані тобі Богом, слід берегти за сімома печатями [як зіницю ока]. Однією з найвагоміших причин такої заборони (заборони як осмисленої необхідності) було те, що ми зараз називаємо конкуренцією. З цього приводу, згадаймо, наприклад, про загадкові секрети давніх виробників дуже міцних мечів і шабель із булатної або дамаської сталі, про секрети виготовлення шовку і фарфору в Китаї, які ретельно оберігалися від допитливих європейців, а також про середньовічні цехи в Європі, в яких майстри передавали своїм найкращим учням-підмастер’ям знання із уст в уста, бо робити будь-які записи про технологію виробництва суворо заборонялося. Знову ж таки, заборонялося, щоб запобігти оволодінню технологічними секретами конкуруючими товаровиробниками.

 До речі, з давніх-давен наймогутнішими таємними професійними об’єднаннями, що в середньовічній Європі називалися цехами, були  спілки ковалів  і  спілки  будівельників. Члени тих спілок (лож) таємно проводили спільні години спілкування, на яких обговорювалися професійні проблеми. Розголошувати професійні таємниці суворо заборонялося під страхом жорстокого покарання. Відомі випадки, коли порушників цього табу карали смертю. Пізніше в Європі та Північній Америці на основі  цехів будівельників виникли таємні масонські ложі (слово “масони” означає "будівельники"), які ставили за мету виправляти похибки світської влади і будувати ”правильне суспільство”. До таємних масонських лож вступали знатні люди і навіть монархи.  

     По-друге, писемних джерел щодо походження делійської залізної колони ніколи не існувало тому, що … Та не будемо поспішати з виголошенням ствердження, яке ще не висловлювалося в жодній праці, присвяченій даній науковій проблемі. Щоб налаштувати читача на сприйняття і усвідомлення його суті, логічно нагадати про існуючі версії вчених щодо походження делійської залізної колони.

     Частина фахівців вважає, що стародавні індійські металурги зробили колону способом лиття. Та це дуже сумнівно, бо для виплавки не менше семи тонн заліза потрібна була б величезна спеціальна піч, але такі печі археологам не відомі. [2, с. 43]

     Інші науковці впевнені, що колона виготовлена методом зварювання окремих криць масою приблизно 36 кілограмів (?) та їх проковкою. Прихильники цієї версії стверджують, що біля мінарету Кутаб-Мінар стоїть не суцільний залізний стовп, а стовп, складений з невеликих залізних брусків, ретельно припасованих один до одного. [2, с. 43]

     Однак і цей спосіб сумнівний, бо передовсім потрібно було б виготовити не менш масивне, ніж колона, ковадло (рос.– наковальню). А як могли зробити таке величезне ковадло стародавні металурги, адже на його виготовлення потрібно було б набагато більше заліза, ніж сама залізна колона. Тут чітко видно замкнене коло технологічних проблем, які у давні часи навряд чи могли бути розв’язаними.

     А таке корисне для наших сучасників досягнення науково-технічного прогресу в галузі металургії, як порошкова металургія, породило ще одну цікаву версію. Мовляв, для отримання чистого заліза давньоіндійські металурги розтирали губку зварювального заліза в порошок і ретельно його просіювали. Потім чистий порошок заліза нагрівали до червоного жару (рос. – до красного каления) і під ударами молота його частинки злипалися в одне ціле [2, с. 43].  

     Однак і цей спосіб передбачає неабиякі технологічні проблеми, а саме: як виготовити величезне ковадло, на якому мала б куватися 7-тонна колона?; як нагрівати таку масивну залізну болванку?; як її переміщувати у просторі?; як її перевертати?; та й взагалі, як людям знаходитися біля розжареної майже до 1000 градусів Цельсія величезної маси металу?

     До того ж виникає запитання: як давні металурги могли отримати чисте залізо, яке не іржавіє (не окисляється), в умовах повітряного і водного середовищ нашої планети, багатих на агресивний кисень? Агресивність кисню полягає в тому, що його атоми легко з’єднуються з атомами інших хімічних елементів, зокрема, утворюють окисли заліза, тобто іржу. Однак без продувки розплавленого заліза киснем під дуже великим тиском дуття (!), неможливо відділити від нього різні домішки, наприклад, вуглець і сірку.

 Навіть найкращі стародавні металурги не здатні були вирішити парадоксальну в земних умовах проблему, а саме: як очистити майже на 100 % кристалічну решітку заліза від усіляких домішок за допомогою кисню, і в той же час видалити з неї всі окисли заліза, щоб зробити залізо стійким до окислення. Вони не здатні були вирішити цю проблему не стільки тому, що їм бракувало знань і досвіду (компетентності), скільки тому, що  їм бракувало технічних пристроїв для виплавки чистого заліза, яке б не іржавіло в умовах повітряно-водного середовища нашої планети, багатих на агресивний кисень.                      У наш час – епоху науково-технічного і технологічного прогресу – чисте залізо (в мізерній кількості) отримують в спеціальних пристроях, що розташовуються на бортах космічних станцій, в умовах космічного вакууму, або ж на землі – в лабораторних умовах, знову ж таки, у вакуумних пристроях, тобто у відсутності атомів оксигену (О), що утворюють молекули кисню (О₂) . А чи могли давньоіндійські металурги створити вакуумні пристрої, в яких можна було б виплавляти чисте залізо, в кристалічній решітці якого залишився б мінімум домішок у вигляді інших хімічних елементів та їхніх з’єднань з киснем (окислів)?

     Існує теорія, що колона зроблена з метеоритного заліза. Останнім часом вченими експериментально доведено, що залізо делійської колони, дійсно, метеоритного походження. Однак, навіть, якби давньоіндійські металурги робили цю колону з чистого метеоритного заліза, то під час його переплавки вони забруднили б кристалічну решітку заліза вуглецем (С) та його окислами (СО₂), адже в якості палива використовували деревне вугілля, в основі якого є сáме вуглець. І тоді б кількість вуглецю у залізі колони була б набагато більшою, ніж 0,15 %, як це має місце. Та й кількість окислів заліза (FeO  та  Fe₂O₃) була б незрівнянно більшою.

     За іншими версіями, в колоні використовувався особливий сплав, винайдений індійськими металургами. Стійкість до корозії колони пояснюється наявністю пасивної захисної плівки на межі заліза та іржі [1]. За 1600 років колона практично не піддавалася корозії.

     Початок космічної ери в історії людства зумовив появу ще однієї цікавої гіпотези, прихильники якої претендують на те, що вона є єдино правильною науковою теорією щодо походження делійської колони. (Наукова теорія – це гіпотеза, яка витримала багаторазові експериментальної перевірки. Вона ж не витримала жодної). А суть її така: делійська залізна колона виготовлена прибульцями з космосу! Цю версію вперше висунув швейцарський археолог-любитель Еріх фон Дéнікен, один з основоположників “теорії” про контакти давніх людей (палеоконтакти землян) з представниками позаземних цивілізацій [10, с. 23], яка набула величезної популярності в світі після виходу його книг “Колісниця богів” (1968) та “Назад до зірок” (1969).

 Щирим прихильником цієї “теорії” став професор Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту Г. Крикунов. У книзі “Ау, пришельцы!”, написаній на багатому фактичному матеріалі, він стверджує, що “такі роботи без впливу або знання секретів високорозвиненої цивілізації не могли бути виконані”, і що такою цивілізацією у давні часи могла бути тільки цивілізація позаземна [4].  

     Отже, згідно з існуючими версіями, дивна, дивовижна, “чудесна” делійська залізна колона – це або ж німий свідок втраченої технології, якою володіли стародавні індійські металурги, або ж свідоцтво науково-технічного запозичення у космітів-інопланетян, що у давні часи прилітали на Землю із глибин космосу, або ж –  їхній “подарунок” землянам.

     На перший погляд здається, що інших підходів у розв’язанні загадки делійського залізного стовпа бути не може. Та мені поталанило побачити, як залізний стовп… Стоп!  

     Тут я даю собі команду “Стоп! Стій!”, згадавши, що сáме ці слова злітали з уст вождів протослов’янських родів на полюванні, коли хтось із мисливців, погано, на думку вождя, мислив, і занадто поспішаючи, лякав своїми рухами тварин (звірів), на яких полювали. Почувши ці слова-команди, мисливець мав припинити свій рух [у неправильному напрямку], зупинитися і СТОЯТИ нерухомо як [укопаний] СТОВП (звідси й слова-команди “стій” та “стоп”). Вождь жестами показував йому [правильний] напрямок подальшого руху і давав команду “Вперед!”. Отож і я, викладаючи свою версію про походження делійського залізного стовпа, кажу собі “Рушай!

Але не поспішаючи, а так, щоб було все по порядку”.

3. Чи є абсурдним взаємозв'язок: залізний стовп – небо?

  Одного разу московське телебачення демонструвало телерепортаж про перебування першого російського президента Бориса Єльцина в Індії (27-29 січня 1993 р. Детальніше на ТАСС: http://tass.ru/info/1637599). Показали вельми цікавий епізод цього візиту. Відповідно до культурної програми для поважних гостей, російського президента привезли до індійських святинь – мінарету Кутаб-Мінар і делійської залізної колони, що стоїть біля нього. Із посмішкою на устах Борис Миколайович підійшов до колони, притулився до неї спиною і, відвівши назад руки, обхопив її.

     За давньою легендою, той, хто обхопить цю реліквію руками, стоячи до неї спиною (Борис Єльцин продемонстрував, що зробити це не важко), може загадати одне сокровенне бажання, і воно обов’язково здійсниться, що принесе людині відчуття щастя. Коли здійсниться (?) – про це легенда замовчує. Інколи наші сучасники переповідають цю легенду дещо інакше: (рос.) “По распространённому в Индии поверью, тому, кто обхватит колону руками, прислоняясь к ней спиной, всю оставшуюся жизнь будет сопутствовать удача”. [7, с. 89] Таке переповідання легенди відповідає безмежним запитам тих людей, які хочуть мати все і зараз, тобто тим, кому мало виконання одного-трьох бажань, а хочеться виконання всіх бажань без винятку. Саме про такий тип людей оповідає О. С. Пушкін в “Сказке о золотой рыбке”.

Один із паломників обхопив “Чудо”-колону руками і радіє, що відтепер всі його бажання неодмінно здійсняться.

 Та як би не переповідали цю красиву легенду, безсумнівним є те, що її вигадали мудрі люди. Вона налаштовує всіх, хто приходить до “чудо”-колони, на позитив, вселяє віру в краще (щасливе) життя, надію на успіх у справах.

   Спостерігаючи за тим, як російський президент Борис Єльцин із задоволенням тулиться до індійської святині, я згадав про свої колишні наївні спроби розгадати загадку її походження. З якого тільки боку не підступався я тоді до неї, та мені аж ніяк не таланило “народити” більш-менш слушну ідею, якою можна було б як “золотим ключиком”  відімкнути потаємні, засипані товстим шаром попелу історії міцні брами за сімома печатями, за якими нудьгує, втративши всіляку надію постати перед людьми у всій своїй красі,  ІСТИНА щодо походження делійської залізної колони. Як стверджував письменник-фантаст Станіслав Лем, “щоб про щось дізнатися, треба вже щось знати”.   У той час я відчував, що чогось дуже важливого про цю загадкову колону не знаю, як не знають й інші дослідники. Кінець-кінцем я переконався, що подібні складні речі мені не по силам. “Та хіба ж тільки мені одному? ” – цим я й утішив себе за свою безпорадність. Єдине, що я тоді зрозумів, так це те, що без “залізної” логіки розгадати загадку делійської залізної колони неможливо. Пізніше я усвідомив, що для розгадки загадок подібної підвищеної складності треба мати ще й інтуїцію. Так автор теорії вірогідності Ейнштейн і автор “Еврики” Едгар По, який перший виказав ідею еволюції Всесвіту, вважали, що інтуїція, яка основана на знаннях,  направляє дослідників шляхом до наукових відкриттів.

      Так от, коли я спостерігав за поведінкою президента РФ Бориса Єльцина біля делійської колони, мені здалося, що він лукаво посміхається сáме з приводу моїх невдалих спроб проникнути у таємницю її походження, мовляв: “Ну, що, козаче, не хватило у тебе кéби второпати, як оця стародавня пам’ятка з’явився на білому світі? Може ти ще раз спробуєш… попасти пальцем у небо, тобто промахнутися?”.

     Вимкнувши телевізор, я ліг спати, але нісенітниця “попасти пальцем у небо” ще довго не давала мені заснути. І не випадково, адже вона логічно в’язалася з давніми індійськими переказами, згідно з якими, делійська залізна колона колись була увінчана зображенням священної птиці Гаруди, на якій літали по небу індійські боги, і одного разу піднялася у небо людина на ім’я Етан. “Зв'язок поміж залізним стовпом і небом – це абсурд”, – думалось мені, але в то й же час жевріла надія, що такий зв'язок був можливий: давні індійці могли знати про нього, а тому й прикрасили колону зображенням священного птаха.

4. Непередбачені  обставини.

     Люди, які знають, що таке ранкова фіззарядка на чистому повітрі, краще можуть уявити мій бадьорий настрій, з яким я біг по стежці у хвойному лісі біля житлових мікрорайонів лівобережної частини Дніпродзержинська. Стояла глибока осінь, а тому до світання було ще більше години. Мою увагу привернуло дуже яскраве двоїсте світіння (рос. – свечение), що пробивалось крізь крони сосен: потужне лілове світло лилося рівно, без миготіння, а світло червоного кольору пульсувало зі сталою (рос. – постоянной) частотою приблизно раз за секунду. Цікавість привела мене на велику галявину. А тут було чого зойкнути від подиву!

     На галявині, виблискуючи дзеркальною поверхнею, стояв дивовижної форми апарат. Раптом, у моєму напрямку спалахнув потужний промінь, і якась неймовірна сила почала притягувати мене до таємничого об’єкту. Опиратися було марно!

     Коли я, проти своєї волі, опинився всередині апарату, двоє його хазяїв, що були по метр двадцять – метр тридцять на зріст, не розтуляючи (!) своїх тоненьких губ, в один голос голосно і суворо запитали:

  – Що тобі від нас треба?! – і стали повільно підступатися до мене, міцно стискаючи свої маленькі кулачки. “Ну, – думаю, – зараз вони мені покажуть прийоми не східного, а космітського єдиноборства”.
    У той час я був у гарній фізичній формі: пульс – 60 – 65 ударів за хвилину, і кров’яний тиск був “нормальний” – 120 на 80. Після ранкових пробіжок трясцею і 20-хвилинної фіззарядки у хвойному лісі мій пульс ніколи не перевищував 80 ударів за хвилину. А у новій, гіперекстремальній – зовсім незвичній для землян ситуації, моє серце неначе хтось підмінив. Воно стало настільки трепетним, що здавалося ось-ось вискочить із моїх грудей. Моє серце билося подібно до того, як ковалі гепають важкими молотами по ковадлу. Аж у вухах позакладало, бо піднявся кров’яний тиск! Несподівана й зовсім неочікувана зустріч з космічними прибульцями, в існування яких я ніколи не вірив, повергла мене у шóковий стан. Будь-хто на моєму місці також був би шокóваний. Це, як пише відомий професійний психолог Андрій Панасюк, якби людину ХVІ століття хтось ознайомив з науковими знаннями, якими володіє сучасна людська цивілізація. Ну, як би середньовічна людина відреагувала, побачивши, наприклад, старт космічного корабля, політ реактивного літака з надзвуковою швидкістю, або “віконце” з голубим екраном, на якому видно і чути те, що відбувається за тридев’ять земель в інших країнах? 

     Я не знав, що відповісти астронавтам-космітам. Адже є таке українське прислів’я: “Мій язик – ворог моєї потилиці”. А тому я вирішив нічого не говорити дóти, поки не оговтаюсь від пережитого стресу і не оціню тверезо, наскільки небезпечним є становище, в якому я опинився. Щоб не втратити свідомість і покращити свій фізичний стан, я почав робити найпростіші вправи популярної у 80-х роках минулого століття дихальної гімнастики Олександри Миколаївни Стрельнікової – хитав із сторони в сторону головою, роблячи різкі вдихи, а заодно став розглядати мініатюрні тулуби космічних прибульців, їхні занадто великі й лисі (“голі”) голови, чудернацькі фізіономії з дуже маленькими ротиками, у які могли поміститися хіба що пігулки, і аж ніяк – шматочок ковбаси або хліба. Вдивляючись у їхні великі очі без брів і вій, що дивилися на мене із суворою підозрілістю, я, як історик, збагнув, що, як говориться, вляпався в історію: мене викрали інопланетяни. Та заспокоїтися мені не дали.

  – Що, будемо гратися у мовчанку?! Відповідай, що тобі від нас треба?!– знову, не розтуляючи (!) своїх тоненьких губ, в один голос голосно і грізно запитали інопланетяни.

     З переляку я чомусь сказав те, що думав тоді, коли дивився телерепортаж про візит російського президента Б. Єльцина до столиці Індії Делі, точніше – як він із задоволенням обнімав відому на увесь світ індійську реліквію:

 – Мені хочеться дізнатися про таємницю походження делійської залізної колони.

    Інопланетяни, явно, не сподівалися почути таку відповідь, від чого нервово закліпали своїми величезними очима. Намагаючись перебороти страх, я зухвало додав:

 – Я впевнений, що вам, добродії інопланетяни, вона добре відома. Чи не так?

  – І все? –  здивувався “здоровань” – той, що був вищий на зріст, і суворо додав:

  – А ми прийняли тебе за одного із тих твоїх сучасників, котрі слідкують за нами.

  – Уф! Звуться вони уфологами, – подав свій скрипучий голос інший інопланетянин. –  Які ж  вони докучливі! Увесь час слідкують, та все видивляються: чи бува не летимо ми над Землею? А як тільки побачать – відразу ж пишуть “правдиві” та повні  “фактами” і “аргументами” статті в періодичні видання. А скільки нісенітниць, дурниць та небилиць вони вигадали про контакти з нами! Періодично ми знайомимося з їхніми побрехеньками у періодичній пресі землян. Ну, як же можна таке писати?! Але ж пишуть і пишуть, вигадують і вигадують. Мабуть, ці вигадки комусь дуже потрібні, і хтось за них платить великі гроші.

  – Добре, що у нас, космітів, відсутня матеріальна винагорода за таку розумову “працю”, – додав “здоровань”, –  а то й ми б щоденно борсалися у брехні під виглядом істини. 

     Я вже хотів було відкрити рота, щоб запевнити гостей-астронавтів, що ніякий я не уфолог, що “моя хата скраю – нічого не знаю”, і говорячи словами російській пісні, “ничего не вижу, ничего не слышу, ничего не знаю, ничего никому не скажу” про наш контакт, як космічні прибульці зареготали так, що з їхніх очей бризнули прозоро-жовті сльози. Мені стало моторошно, бо я зрозумів, що мої нові знайомі – неперевершені телепати, які якимсь чином читають мої думки, і володіють такою потужною окультною силою, яка набагато перевершує окультну силу і паранормальні здібності читати думки інших на відстані у циган – нащадків стародавніх мудрих аріїв, що жили на берегах священної ріки Ґанґи в Індії.

     Косміти довго не могли вгамувати свій гучний регіт (такий регіт ми, земляни, називаємо “гомеричним”).  

 – Марно стараєшся, – ледве вимовив крізь сльози “здоровань”. – Навіть якщо ти і розповіси людям про наш контакт, то тобі ніхто не повірить, бо доказів у тебе не буде. Как там говорил, – перейшов він на російську мову, –  средневековый таджикский поэт Насир Хосров:                       

“Ты послухам не верь!

Молва всегда молва: 

шумит! Но тем не менье

Услышанным словам, услышанным вестям

С увиденным тобой – не может быть сравненья.

Поэтому слушков, как зайцев, не лови:

Всему, что услыхал, потребуй подтвержденья”.

     Закінчивши декламувати вірш, косміт із задоволенням кахикнув, відчуваючи, що справив на мене неабияке враження, і відрекомендувався:

  –  Я – астронавт Акріз! А це мій брат, Ецнос! Наша матінка, на ім’я Акиткалаг Ашан – всегалактичновідома  фахівця у сфері генної інженерії. Вона клонувала нас від татуся, якого всі косміти Всесвіту величають так: Всемогутній Агоб Музорі-Яловец[ь] Шан-Тівсесв.

    “Та й дивні ж у них імена, – подумалося мені, – особливо, якщо вимовляти їх іззаду наперед”.  

     Астронавти сказали, що можуть допомогти мені розгадати загадку делійської залізної колони, але зроблять це за умови, якщо я розплачýся з ними за їхню послугу.

     Я миттєво збагнув, що платити прийдеться ніяк не грошима. Ну, навіщо вони інопланетянам?  В моїй голові майнула думка: “Невже з мене хочуть зробити шпигуна, тобто будуть вимагати, щоб я збирав для них якусь важливу інформацію?”. Однак відразу ж відкинув це припущення. Ну, який з мене шпигун? Адже я не маю ніякого доступу до секретів військово-промислового комплексу і особисто не знайомий з тими вченими, які володіють інформацією про устрій термоядерної зброї. І це, безперечно, добре розуміли косміти, що мали дивовижні, надзвичайно розвинуті інтелект і телепатію.

     Щоб дізнатися, чим сáме я маю розплатитися з ними за їхню допомогу, я вирішив прикинутися наївним простачком і запитати: “Скільки ж доларів ви запросите?”. Та тільки-но я відкрив рота, щоб озвучити це запитання, як знову почув гучний регіт космітів і такі слова Ецноса:

  – Не прикидайся дурником. Адже ж ти тільки-но подумав, що валюта, і взагалі – гроші, нас не цікавлять. Подумав? І це, дійсно, так. Гроші як мірило вартості – це геніальний винахід. Без розумно налагоджених товарно-грошових відносин економічне життя вашого суспільства і задоволення різноманітних людських потреб, що увесь час зростають,  неможливе. Гроші – дуже цінний інструмент для регулювання суспільних відносин. Вони дають можливість робити добрі, корисні для людей справи. Однак часто-густо із-за них люди усіляко грішать. Гроші, самі по собі, не грішні. Грішними є люди, що прагнуть заволодіти грішми незаконними й аморальними шляхами, і стають рабами ідола пристрасті до наживи Мамони, відмовляючись жити за заповідями Божими. А тому ти не будеш розплачуватися з нами цінними для землян, і в той же час, з вини землян, “грішними” грішми. Ми, косміти, вже давно пройшли у своїй історії етап товарно-грошових відносин. Є речі – набагато дорожчі за гроші. А тому ти заплатиш нам тим, чому немає ціни.

     Останнє ствердження Ецноса миттєво воскресили в моїй пам’яті слова однієї російської народної пісні: “И никто не узнает, где могилка моя”. Та Акріз відволік мене від неприємних думок, і, посміхаючись, дружелюбно пояснив:

 –  Ти не правильно мене зрозумів. Я мав на увазі не життя, яке, безумовно,  є найціннішим Божим даром, а те багатство, якому ви, земляни, ще не склали ціну. Ось чому я сказав, що ти заплатиш нам тим, чому немає ціни.

     “Оце так! – подумалось мені. – Виявляється, я володію якимсь величезним багатством (!), яке дуже цінується космітами. І що ж воно являє собою? Що саме я маю віддати в якості оплати за вашу послугу?” – подумки спитав я у космічних прибульців, неперевершених телепатів.

  –  Ти віддаси нам частку енергії свого мозку для підживлення логос-пристроя, що керує усіма агрегатами і апаратурою нашого космічного корабля, який земляни називають “літаючою тарілкою”, – відповів Єцнос. – Тобі це аж ніяк не нашкодить. Адже ви, земляни, за все своє життя використовуєте лише тільки до 5 % нейронів свого мозку (це клітини, що забезпечують розумові процеси), а більше 95 % нейронів, залишаються незадіяними. І це в найкращому випадку, адже у вашому, споживацькому, суспільстві головні мозки переважної більшості людей не зайняті творчою розумовою роботою, тому що ті люди живуть за принципом “Навіщо нам думати?  Хай за нас думають вожді!” та за гаслом давніх римлян – “Хліба, [грошей] і видовищ!”. Мозок людини складається зі 100 мільярдів нейронів, а ми візьмемо у тебе енергію лише 10 мільярдів таких клітин. Це не шкідливо для здоров’я психічно здорової людини. Як, скажімо, не шкідливе, а навпаки корисне для організму здорової людини, донорство крові, зрозуміло, у межах розумного.

     “Будь, що буде”, –  подумав я і погодився, бо усвідомлював, що в іншому випадку втрачу довіру і повагу з боку інопланетян. Та й не хотілося мені втрачати шанс дізнатися про щось таємниче і невідоме.

   Телепатично прочитавши мої думки, астронавт Ецнос промовив:

 – А ти, друже, дуже допитливий: хочеш дізнатися про те, що знати тобі не обов’язково. Поет вселенського масштабу Олександр Сергійович Пушкін був правий, коли в поемі “Євгеній Онєгін” записав такі рядки:                                                                     “О, люди! Все похожи вы
На прародительницу Еву.
Что вам дано, то не влечёт;
Вас непрестанно змий зовёт
К себе, к таинственному древу.
Запретный плод вам подавай,
А без него вам рай не рай”.

5. Тиск у 10 (!) атмосфер.

     Астронавти-косміти завели мене до просторої кімнати (одного з відсіків їхнього космічного корабля). Вона мала форму великої пустотілої кулі із золота найвищої, 999-ої, проби. У мої долоні косміти вклали кулю з чистого заліза об’ємом і вагою із пудову гирю та запропонували присісти у золоте крісло без будь-яких опор (ніжок), що незрозуміло яким чином трималося у повітрі, і накинули на мою шию золотий ланцюжок, до якого причепили на моїх грудях дуже важку золоту пектораль. 
   За формою вона була схожа на знамениту золоту скіфську [царську] пектораль, знайдену 1971 року в кургані Товста Могила біля міста Орджонікідзе Дніпропетровської області (Україна) археологічною експедицією Бориса Мозолевського. До неї, як і до скіфської золотої пекторалі, також були припаяні золоті спіральки, що символізували спіралеподібний плин ЧАСу у 28-річних циклах за СОНЯЧНИМ календарем і у 19-річних циклах за Місячним календарем та спіралепобний космічний простір нашої Галактики.

     Потім косміти наділи на мої очі дивні рожеві окуляри, а до маківки голови, лоба і потилиці причепили три диска: один – із золота, другий – з платини і третій – із срібла, на яких були зображення “всевидящого Ока” всередині трикутника. Такий знак був окультним символом і в давньоєгипетських жерців з міста Она (Геліополя) (їх називали hieratikos, тобто “усевидящі”), які спромоглися збудувати гігантські кам’яні піраміди. Цей знак натякав на могутню природну силу та на потужні mehanes – “хитрі пристрої” (за термінологією “батька історії” Геродота), які в “онні времена” (“дуже давно”) – у часи інтелектуальної могутності онських жерців (жерців з єгипетського міста Он, які збудували диво-піраміди), використовувалися для виштовхування великих кам’яних блоків на велику висоту, прямо у монтажні зони пірамід і храмів, що будувалися. У часи Нової історії цей знак став окультним символом масонських лож – таємних організацій будівничих “ідеального суспільства" з правильними, справедливими соціальнo-політичним і економічними відносинами, в якому кожна людина має знати і усвідомлювати своє місце, свої права та обов'язки.  

   Та тільки-но я подумав, що золото – це гарний провідник фізичної енергії, і що, засвоюючись організмом людини, воно позитивно впливає на нього, посилюючи здібності сприймати і передавати інформацію телепатично, як мені здалося, нібито я провалився у безодню.  В одну мить я опинився у суцільній темряві. Моє тіло охопило приємне відчуття невагомості. Блискавично спалахнуло яскраве світло, яке лилося звідусіль, і я побачив нашу планету такою, якою вона була приблизно 300 мільйонів років тому. Тоді на Землі існував один-єдиний гігантський материк Пангея. “Ага, – подумалось мені, – це вже відповідає пораді літературного героя Козьми Пруткова: “Знайди всьому початок – і  ти багато чого зрозумієш”.            І от перед моїми очима, як у калейдоскопі, промайнули основні моменти утворення сучасних материків. Спочатку Пангея розкололася на дві частини – дві величезні літосферні плити (геоплити): на північ від екватора залишалася Лавразія, яка об’єднувала Північну Америку і Євразію, а на південь відійшла Гондвана, яка об’єднувала Африку з Індостаном і Мадагаскаром, Південну Америку, Австралію і Антарктиду.

     Лавразію від Годвани, до якої входив Індостан, відокремлювало море Тетіс.               

     Близько 190 – 195 млн. років тому Гондвана також почала розколюватись на окремі літосферні плити, які повільно розповзалися в різні сторони. Спочатку відокремилася Антарктида, яка ще тривалий час зберігала зв'язок з Південною Америкою і Австралією.

    Приблизно 100 мільйонів років тому Індостан відколовся від Африки і, як великий острів, почав рухатись (дрейфувати) посеред океану (моря Тетіс) у напрямку до південного узбережжя Азії. 65 – 70 млн. років тóму Австралія відійшла від Антарктиди.

     І от я бачу, як 24 млн. років тóму Індійська літосферна плита (геоплита), верхня частина якої (над рівнем моря) утворює сушу під назвою Індостан, підійшла до Південної Азії. Їх розділяла неширока протока. (Пізніше Індійська геоплита присунулась впритул до Південної Азії. Потужне зіткнення між ними призвело до утворення височенних гір – Гімалаїв. Як відомо, материки продовжують дрейфувати і в наші дні зі швидкістю близько 2 – 3 см на рік.) [11, с. 58 – 59] 

     У ті, дуже далекі, часи Сонячна система була заповнена більшою кількістю болідів (метеоритів) і астероїдів, ніж у наш час. Але тільки мізерна їх частина стикалася із Землею, її супутником Місяцем, та іншими планетами. Такі зіткнення були частішими, ніж у наш час. Та це й зрозуміло, бо кожне зіткнення зменшує загальну кількість малих космічних тіл у Сонячній системі і нашій Галактиці, а відтак і вірогідність зіткнень у майбутньому. Метеорити  бомбардують Землю не безперервно, а періодично. За оцінками вчених, із Землею стикається у середньому один великий метеорит (болід) за 2000 років.                                                 

    Від того, що при входженні у навколоземний простір метеорити розпадаються на шматки, частина яких згорає в атмосфері, до Землі долітає невелика частка їхньої маси. Та в історії планети Земля були й катастрофічні зіткнення, які зміщували нахил вісі її обертання та швидкість обертання навколо вісі. Це призводило до дуже різких змін у кліматі, а відтак – до вимирання багатьох представників флори і фауни.

   Метеорити, що падали на Землю і Місяць, “прикрашали” їх ”шрамами” – глибокими кратерами. 

     На поверхні Місяця ті кратери добре видно і зараз, бо процеси вивітрювання гірських порід там значно повільніші, аніж на Землі.

 На Землі таких ”шрамів” набагато більше, ніж на Місяці, але їх відносно швидко “зарубцьовують” сонце, вода й вітри, і вони стають непомітними. Одним із самих молодих, ще “незарубцьованих”, кратерів на Землі є кратер у штаті Арізона (США). Його діаметр – 1200 метрів, а глибина 200 метрів. Йому всього 5000 років.

  Про це я читав у науково-популярних журналах, ще будучи студентом історичного факультету Дніпропетровського державного університету. Та космічні прибульці, надали мені можливість здійснити подорож у часі й своїми очима побачити, як саме відбувалися подібні зіткнення метеоритів і астероїдів з нашою планетою.

  Технічне ноу-хау космітів-інопланетян – отой дивний портативний прилад, який вони приладнали до мого лоба за допомогою присосок, дав мені можливість телепортуватися у дуже далеке минуле, а саме: заглянути у часи 300 – 24 млн. річної давнини і на власні очі побачити, як космічні тіла, що мали кілька метрів і навіть десятки метрів у діаметрі, розколювали земну кору наче яєчну шкаралупу. Тільки на території сучасної України від зіткнень з астероїдами утворилося кілька десятків кратерів діаметром від 500 м до більше як 20 км.

     Від неймовірно потужних струсів під час зіткнень болідів із Землею магматичні маси виливалися на поверхню планети через тріщини у земній корі. В атмосферу викидалися колосальні об’єми аргону (Ar) і вуглекислого газу (СО₂), що згодом зумовило:

     1) парниковий клімат на Землі з дуже насиченим вологою повітрям (у наш час великі об’єми промислового вуглекислого газу також створюють подібну екологічну ситуацію – потепління на планеті, щоправда, у незрівнянно менших масштабах);

 2) бурхливий розвиток флори (рослинності) і фауни (тваринного світу), яка отримала багатющу рослинну кормову  базу.

     До речі, про це свідчать поклади кам’яного вугілля – скам’янілих залишків деревовидних спорових рослин – папороті. Як відомо, зелені рослини поглинають вуглекислий газ (СО₂) і виділяють кисень (О₂). При фотосинтезі, який відбувається в зелених рослинах, утворюється кисень із води (H₂O), поглинутої рослинами із ґрунту, і вуглекислого газу (СО₂), поглинутого ними із повітря. Кисень (О₂) вивільняється із рослинних клітин, в яких відбувається фотосинтез, у повітря, а вуглець (С) накопичується в рослинах як “будівельний матеріал”.

Деревовидні вищі спорові рослини (папороті) 

кам’яно-вугільного періоду.

     Отже, по-перше, насиченість навколоземноїатмосфери аргоном (Ar) і вуглекислим газом (СО₂) у ті часи значно перевищувала сучасний показник.

     По-друге, гіперінтенсивний фотосинтез у ті часи збільшив вміст кисню у повітрі до 35% (у наш час його частка складає приблизно 23%).

Легенда:          1 – N₂;        2 – O₂;        3 – Ar;         4 – CO₂;      5 – інші гази.

                                   Масові частки газів у сучасному повітрі.

     І нарешті, товщина та щільність атмосфери також значно перевищували сучасні показники. Велика щільність атмосферного повітря на поверхні Землі була зумовлена:

           1) великими частками в ньому вуглекислого газу (СО₂), кисню (О₂) і аргону (Ar) (вони важчі за нітроген (N), частка якого у нас час становить 76% повітря, а тоді ледве сягала 63%);

          2) великою вологістю повітря, що становила майже 100%.

       3) великою товщиною атмосфери.

     За таких умов атмосферний тиск на поверхні Землі був майже 10 (!) атмосфер. Нашим сучасникам важко в це повірити, але сáме такий тиск вчені вимірили в бульбашках повітря, присутніх у шматочках бурштину (янтарю) – копальній смолі хвойних дерев, які росли десятки мільйонів років тому. Це означає, що коли з дерев стікала смола – майбутній бурштин, – атмосферний тиск на поверхні Землі становив сáме майже 10 атм.

     А ще я спостерігав, як на берегах річок і багаточисленних озер смакували соковитою рослинністю динозаври. Можна тільки уявити, з яким величезним навантаженням працювали їхні серця, щоб урівноважити внутрішній тиск в їхніх організмах із таким великим зовнішнім – атмосферним тиском, що сягав майже 10 атм. 

      То тут, то там у небо злітали ящери – ірамфоринхи і птеродактилі. 

      За умов сучасної щільності повітря такі великі, важкі та ще й без єдиної пір’їнки істоти не змогли б навіть відірватися від землі, не те щоб літати.

     До мене долинув, так би мовити, голос за кадром. Він озвучив ось такий приклад, щоб я міг краще уявити щільність повітря над Землею у ті часи:

    “Люди не можуть плавати у повітрі, а у воді можуть, тому що щільність [молекул] води у рідкому стані у N разів більша, ніж щільність [молекул] повітря.

     Людині легше триматися на поверхні морської води, ніж на поверхні прісної води річки або озера, тому що щільність морської води більша. А в одному з найсолоніших водойм на Землі – Солоному морі (Мертвому морі), в яке впадає славнозвісна ріка Йордан, людина навіть може, лежачи на спині на поверхні води, читати газету.

     Великий стовп води у морі (на великій глибині) може розчавити підводний човен, як важкий камінь – консервну бляшанку (банку). Тому й збільшення висоти повітряного стовпа, призводить до збільшення атмосферного тиску. Першим, хто зрозумів, як змінюється тиск у рідинах і газах в залежності від глибини (товщини) водяного стовпа і товщини атмосфери, був давньогрецький учений Архімед (біля 287 – 212 рр. до н. е.), який найбільш відомий завдяки відкритому ним закону, названого його ім’ям. Закон Архімеда пояснює, чому тіла плавають”. 
     До речі, мною встановлено, що ще за більше як два тисячоліття до цього геніального вченого єгипетські жерці з міста Он (греки називали його Геліополем – "містом Сонця") ЗНАЛИ (!) про цей закон природи і поклали його в основу КОРАБЕЛЬНОГО (ЦИКЛОПІЧНОГО) способу виштовхування виликих кам'яних блоків на висоту споруд, що будувалися. Сáме таким способом були зведені і єгипетські піраміди – ПЕРШЕ із семи ЧУДЕС світу. І сталося це сáме завдяки цьому "чудодійному" закону пироди.  Жерці-МУДРЕЦІ (!) тримали знання про цей закон у таємниці, а вчений (!) Архімед, керуючись потребами розвитку продуктивних сил суспільства, відкрив цю таємницю широкому загалу людей, сформулювавши суть даного закону природи ВІДКРИТИМ (!) ТЕКСТОМ (стародавні мудреці викладали цінну наукову інформацію у герметичному, тобто закритому стилі.)

      Я був у захваті від побаченого, але такий екскурс у дуже далекі часи історії нашої планети та ще й з такими специфічними подробицями дещо збив мене з пантелику. Я навіть подумав: “Ну, як все це може стосуватися проблеми походження делійської залізної колони?”. Але сáме все це й знадобилося мені для розуміння того, що сталося…

    

6.  Приліт “вогненного дракона”.

     Раптом у навколоземний простір увірвався “вогненний дракон” – величезна пломеніюча куля, за якою потягнувся довгий хвіст рудого полум’я і диму. То був великий залізний метеорит. Миттєво мені на думку спало таке: “руде полум’я”, “залізна руда, що має окисли заліза рудого кольору”, “птиця Гаруда”, з якою пов’язаний давній індійський міф про політ людини (Етана) на небо. (Великі метеорити, які, проникнувши із космічного простору у шари атмосфери, летять по небу у вигляді вогненних куль, називають болідами. Їх добре видно і вдень. Вони мають помітний кутовий діаметр від ¹/₁₀ до ¹/₂ видимого діаметра Місяця.)

     У просторах нашої Галактики той залізний метеорит  летів із шаленою швидкістю – 30 км/с. У момент зближення із Землею траєкторія його польоту майже співпала з напрямком траєкторії обертання нашої планети навколо Сонця.                                         Метеорит наздоганяв Землю, яка мчала у космосі навколо нашого світила з трохи меншою швидкістю, ніж у нього – біля 30 км/с. А тому він увійшов у навколоземну атмосферу зі швидкістю, яка не на багато перевищувала швидкість звуку. Тобто його швидкість становила приблизно 300 м/с відносно Землі. 

 Залізний метеорит наздоганяє                   Фото.

Землю в космосі.  Малюнок автора.

   Потужне гравітаційне поле Землі і атмосфера навколоземного простору захопили залізний метеорит, так би мовити, у полон. Дуже щільна атмосфера чинила йому такий шалений опір (!), що від нього стали відвалюватися окремі шматки – палаючі “голови”. А тому його маса стрімко зменшувалась. В одну мить (напівсвідомо) у мене з’явилося розуміння походження стародавнього казкового героя – “Змія-Горинича” –

“вогненного дракона”, який мав декілька “голів” з пащами, що дихали полум’ям.  

    Наші давні пращури, безсумнівно, бачили щось подібне, адже кам’яні, залізні та залізно-кам’яі метеорити час від часу з’являються на небосхилі.

    Фрагменти метеориту, згораючи в атмосфері, залишали за собою яскраві світіння. Як відомо, залізо згоряє у кисні чи у повітрі, багатому на кисень, сліпучим полум’ям, розкидаючи іскри – розпечені частинки залізної ожарини Fe₃O₄, або  FeO ∙ Fe₂O₃ .

     У цю мить мені пригадалися шкільні уроки з хімії, на яких вивчалися хімічні формули згоряння заліза у кисні й утворення при цьому залізної ожарини, наприклад, під час електрозварювальних робіт, або під час випуску металу з доменних, мартенівських і конвертерних печей:           1)  3Fe + 2O₂ = Fe₃O₄,                                                                _{ІІ      ІІ       ІІІ       ІІ}    

або  2) 3Fe + 2O₂ = FeO ∙ Fe₂O₃ , тому що залізні ожарини – це сполуки, в яких Ферум (Fe) виявляє різні значення валентності (другої і третьої).

“Вогненна ФЕєрія” ФЕрума (Fe) –

  ФЕєрверк із залізних ожарин під час випуску чавуну з доменної печі.

     Над моєю головою розгорнулася видовищна “вогненна феєрія”. Такого (!) я ще ніколи у своєму житті не бачив! 

                                          Траєкторія польоту метеорита. Малюнок автора.

    “Вогненний дракон” (метеорит) увійшов у атмосферу під невеликим кутом, в результаті чого він знаходився у небокраї набагато довше, ніж якби він летів тільки під дією сили тяжіння прямо вниз, тобто у напрямку до центру Землі. Від тертя об повітря та із-за високої теплопровідності заліза він швидко нагрівся до температури плавлення заліза і почав плавитися ( t_пл. Fe = 1539 ^ОС). 

                     Усе його залізне “тіло” тепер перебувало не в кристалічному (твердому) стані, як раніш, коли він рухався в космосі, а в аморфному (в’язкому). Він прийняв форму, схожу на величезну краплину загусклого меду, з поверхні якої потужні струмені повітря здували розплавлений метал, що відразу ж згорав яскраво-сліпучим полум’ям. А форму краплини він прийняв тому, що попереду нього знаходилась зона (область) високого тиску, де діяла зустрічна сила опору повітря, а позаду, де утворювався розріджений повітряний простір – зона низького тиску.

      Малюнок автора.

“Вогненний дракон” (метеорит) у вигляді загусклої краплини меду, що має аеродинамічний конус, за 0,001 сек. до зіткнення з поверхнею моря.  

Легенда: 1 – зона (область) низького тиску – розріджений повітряний простір;

              2 – зона (область) високого тиску, де діє  сила опору повітря.

   Таку ж форму – форму краплини – приймають і кульки дощової води, коли під дією сили земного тяжіння (сили ваги) рухаються у повітрі до землі. Позаду вони мають аеродинамічний конус.

                                                             Краплина дощової води.

   

   Більша частина метеорита розпалася на шматки і згоріла в атмосфері, і тільки невеличкий його решток упав у нешироку протоку між південним узбережжям Азії і островом (!!!) Індостан, неподалік від його північно-східного узбережжя.

                                                                              Малюнок автора.

     Тут я не помилився: у ті (дуже давні) часи Індостан ще був островом, а не півостровом, як зараз. Відколовшись від Африки приблизно 100 мільйонів років тому, він, на момент прильоту вказаного залізного метеорита, перебував у океані (морі Тетіс) поблизу південного узбережжя Азії. За розрахунками вчених, Індостан з’єднався з Азією 24 млн. років тому.

 7. Стовпотворіння (утворення стовпа).  

           

 Коли “вогненний дракон” гепнувся (!) на поверхню моря, стався потужний вибух. 

                                                                           Малюнок автора.

  Звук від нього долинув до мене тільки через 10 – 12 секунд, тому що я знаходився на великій відстані від місця події. У різні сторони сипонули мільярди краплин розплавленого металу, схожих на яскраві бенгальські вогні.  До речі, у наш час східне узбережжя півострова Індостан омивають води Бенгальської затоки, на північ від якої знаходиться Бенгалія.  

     У небо вивергнувся гігантський фонтан з вируючими клубами білої пари, а на поверхні води утворилася величезна вирва (рос. – воронка). Навколо неї піднялися височенна хвиля. 

                          Фото. Фонтан води 

            від кинутого у воду металевого шару.

     За мить, то тут, то там стали утворюватися фонтани значно меншої висоти. Подібне я бачив, переглядаючи кінохроніку часів другої світової війни про авіаційні бомбардування кораблів. Це сипонув метеоритний дощ із невеликих по масі залишків великого метеорита (боліда), які не згоріли в атмосфері повністю. У польоті в атмосфері вони оплавилися і покрилися чорною кірочкою.  Частина з них впала на сушу – на території Індостану.

    Пролунало два потужних вибухи. Першим був звук від зіткнення “вогненного дракона”  з поверхнею моря. Та через півтори-дві секунди ляснуло (бабахнуло) так, що у мене ледве не полопалися перетинки у вухах. (Добре, що побачене мною падіння у море полум'яніючого метеорита, викликало у мене такий подив, що у мене відвисла щелепа, і мій рот широко відкрився, що й спасло мої перетинки у вухах від розриву.) Це була ударна повітряна хвиля від того, що швидкість метеорита перевищувала швидкість звуку. Подібне ми чуємо, коли над нами пролітає реактивний літак із надзвуковою швидкістю.

Фото. Проходження літака через звуковий бар’єр супроводжується не тільки потужним звуковим, але й зворушливо красивим візуальним ефектом. 

    До речі, якщо літак пролетить із надзвуковою швидкістю низько над населеним пунктом, то від ударної повітряної хвилі – сильного звукового хлопка (удару) – повилітають шибки з вікон, а люди зі слабкою нервовою системою довго не зможуть прийти до тями.
   Подібне сталося 14 лютого 2013 р. в російському Челябінську, коли над містом пролетів метеорит. Нижче – світлини, на яких зафіксована ця подія:

   Так от, ще коли “вогненний дракон” (болід) був у повітрі, я всю свою увагу зосередив на його “голові” – величезній яскраво-червоній краплині розплавленого металу. Це “чудовисько” було схоже на величезного жаб’ячого пуголовка з коротеньким “тілом” у вигляді аеро-, або гідродинамічного конуса, і в той же час нагадувало видовжену краплину меду.

   Мені здалося, що я бачу уповільнені кадри кінофільму.    

 Стикнувшись з поверхнею води, здоровенна залізна “голова з [коротеньким] тілом” “вогненного дракона”, що мала температуру плавлення заліза (а це далеко не 36,6 ^ОС, що властиві тілу здорової людини!), деформувалася, сипонувши, як уже було сказано, у різні сторони мільярди яскравих краплин розплавленого металу.

                   Малюнок автора.

“Вогненний дракон” (метеорит)

у момент зіткнення з поверхнею моря.

 

 Фото.  Маленька вирва, що утворилася в результаті падіння краплини води на водну поверхню.                                

                                                                                                          

      Цікаво, що в Стародавньому Єгипті для позначення деяких речовин застосовували символічні знаки, які виражали цілі слова або поняття. Наприклад, символічний знак заліза схожий на схематичне зображення боліду (метеориту), який стикається із земною поверхнею, утворюючи кратер, або з водною поверхнею [моря], утворюючи вирву (рос. – воронку). Зараз важко однозначно відповісти на запитання: чи є це випадковістю? Та безсумнівним є те, що єгипетські жерці – “усевидющі” (hieratikos), які за тисячоліття накопичили величезні знання про навколишній світ, не могли ніколи не бачити болідів і не знати про залізо метеоритного походження.
 До речі, зображення давньоєгипетських хімічних символів, зокрема – заліза, можна бачити у книзі [1]: Лашевська Г. А. Хімія: 7 кл.: Підручн. для загальноосвіт. навч. закл. – К.: Генеза, 2007, с. 51: 
                    

     Так от я побачив, як спочатку велика краплина заліза, що була схожа на краплину меду, і мала в’язкість густої рідини, дещо сплющилася, та, занурюючись у воду, видовжилася під дією двох сил:

 а) сили інерції розплавленого металу, що діяла у напрямку його руху;

 б) сили протилежної направленості, що діяла в зоні (області) низького тиску, яка завжди утворюється за будь-яким тілом, що рухається у повітряному або у водному середовищі.

       Малюнок автора.

  “Вогненний дракон” (метеорит), "перевтілившись" у стовп, іде на дно моря,.

    Легенда:     F1 – сила інерції розплавленого металу; 

               F2 – сила, що діє в зоні (області) розрідженого простору з низьким тиском;

                         1 – зона (область) низького тиску – розріджений простір;

                            2 – гідродинамічний конус;

                            3 – “голова”;

                            4 – напрямок руху.

                                      

     Тобто, дві сили, що діяли у протилежних напрямках, “розтягнули” величезну краплину  металу в залізний об’єкт майже циліндричної форми завдовжки більш як 7 метрів. Відбулося, так би мовити, стовпотворіння (утворення стовпа). Іншими словами, “вогненний дракон”, що спочатку мав форму “голови-тіла” у вигляді величезної краплини розплавленого заліза, у воді “перевтілився” у залізний стовп, тобто прийняв форму усіченого конуса, що близька до форми циліндра.

     Розпечений до яскраво-червоного жару стовп швидко пройшов крізь товщу води і утикнувся у потривожене ударною хвилею морське дно.  Навколо нього закипіла вода і піднялися осадкові породи. Але цей величезний “кип’ятильник” “працював” не дуже довго. Залізний “вогненний дракон”, що перевтілився у стовп,  швидко змінював своє забарвлення, врешті-решт почорнів і, коли його “тіло” покинули останні залишки величезної (ще годину тому) теплової енергії, він перестав пузиритися, притих і, здавалося, заснув. Тільки осадкові породи, зрушені з морського дна ударною хвилею, ще довго мутили навколо нього воду.  

     Та й це ще не все. 

8. Північна Індія у ранньому середньовіччі.

     Враз я побачив іншу картину: на ній наша планета виглядала такою, якою була майже 16 – 17 століть тому.

                                                         httpsru.wikipedia.orgwikiИндия

   На той час Індійська літосферна плита, яка над поверхнею Індійського океану утворює Індостан, вже давно була на звичному для нас місці (після її багатомільйонрічного дрейфу через океан до південного узбережжя Азії). Морське дно, на якому покоївся “прибулець із космосу”, вже давно стало сушею. Чому?

     По-перше, тут відбулося значне підняття земної кори із-за насування Індо-Австралійської літосферної плити на Євразійську. До речі, поряд з цим районом і досі ростуть найвищі гори планети Гімалаї, які утворилися з вказаної причини.

    По-друге, рівень води в океані знизився на 50 метрів, бо частка океанської води сконцентрувалася в льодовиках. 

   Та й на цьому моя телепортація у дуже далеке минуле не закінчилася. Я став свідком цікавої події, що відбулася на сході Індостану неподалік від русла річки Ґанґ. Коротко опишу те, що я побачив.

     А побачив я мальовничі краєвиди Північної Індії, де проживали народності, що говорили на індоарійських і санскритській мовах. Остання була для середньорічної Індії загальноіндійським засобом спілкування, як латинська мова в Європі.

     Тут склалося державне утворення Маґадха (сучасний південний Біхар). 

Басейн Гангу та сучасні індійські штати і держави, що він захоплює.

     Маґадхські землі були дуже родючі: велика (навіть надмірна) кількість опадів дозволяла вирощувати таку вологолюбну й урожайну культуру, як рис.

    Окрім того, тут були багаті поклади корисних копалин, зокрема, металів.   На початку ІV ст. Маґадха стала центром імперії династії Ґуптів, яка правила з 320 по 540 роки. В період найвищого розквіту імперія включала в себе значну частину Північної Індії: від сучасної Західної Бенгалії до Пенджаба.

     У цей час на родючих маґадхських землях був досягнутий значний прогрес в іригаційному землеробстві. Щоправда, із-за надмірної кількості опадів у сезон дощів (мусонів), селяни мусили будувати й тримати у належному стані не тільки зрошувальні канали, але й такі, по яким відводилися надлишки води. Окрім цього вони будували греблі, невеличкі водойми і колодязі для зрошення.

     Однак, таких великих іригаційних систем, зведення яких потребувало б мобілізації сил у масштабах усієї країни, як у Єгипті, Месопотамії, або Китаї, тут не існувало. Будівництво невеликих іригаційних споруд було під силу окремим [територіальним] сільським общинам, до кожної з яких входило декілька сіл. 

9. Дивовижна знахідка.

    І от, я бачу, як община індійських селян займається дуже важливою для тамтешніх аграріїв справою: риттям зрошувального каналу. Ще рано вранці, до роботи, селяни здійснили омовіння у “священній річці” Ґанґ, привітавши піднятими руками сонце, що сходить. Після такої приємної водної процедури всі були у гарному настрої, а тому приступили до роботи без вагань. Працювали жваво, щоб, поки ще низько сонце, встигнути зробити якомога більше. 

     Раптом, один селянин, що довбав землю мотикою, натрапив на загадковий залізний предмет. Залізо дуже цінувалося в Індії, а тому селянин присів над знахідкою, обгорнув її з боків своїм халатом, щоб ніхто не бачив, і став її розглядати. 

     Інший селянин, побачивши, як йому здалося, непристойну сцену, вигукнув:

 – Гей, чоловіче! Що це ти надумав? Знайшов де справляти нужду! – і вдарив його ногою під зад.

     Обурилися й інші селяни:

  – Що, на твою совість слон наступив?!

  – Іди геть звідси, дурбелику!

  – Іди мерщій он у ті кущі і справляй там свою нужду!

   Та їхній гнів ураз ущух, коли облаяний ними селянин показав свою дивну знахідку. Розголос про неї розійшовся миттєво. Припинивши виснажливу роботу, звідусіль позбігалися люди, щоб побачити “диво”.

Заштрихованим овалом позначено район, де, ймовірно, було знайдено Делійський залізний стовп.

    Один із керівників будівництва каналу наказав швиденько викопати залізяку. Відразу ж почали копати, та викопати її “швиденько” не вдалося.  На превеликий подив усіх присутніх, копачі півдня заглиблювалися і заглиблювалися у землю, а залізний стовп все стояв як укопаний.

     Робота ускладнювалася тим, що яма швидко наповнювалася підземними водами. Треба було вичерпувати воду шкіряними відрами. Щоб упоратись з цією проблемою, селяни-общинники утворили два паралельних живих ланцюжка від самого дна ями і аж за край каналу. По одному ланцюжку вони хутко передавали один одному повні відра, а по іншому – повертали їх до ями. І тільки коли сонце почало сідати, залізний стовп упав. Цінну знахідку обв’язали міцними вірьовками, та вона була настільки важкою, що годі було й пробувати витягувати її з ями руками. Та все ж таки її витягли за допомогою трьох слонів.

 10. Як була вирішена доля дивної знахідки?

     Звістка про загадкову знахідку дійшла до царського палацу. Раджа (цар) в оточенні своїх охоронців, радників, жерців-брахманів, поважних сановників і військової знаті – кшатріїв –  прибув на місце події, перепливши на величезному човні через “священну ріку” Ґанґ.

     Раджу звали Чандраґупта ІІ Вікрамадітья (380 – 415 роки н. е.). Він був з династії Ґуптів. Його прізвисько “Вікрамадітья” означало “Сонце могутності”. Продовжуючи політику свого попередника, царя Самудраґупти (335 – 380 роки н. е.), він успішно завоював великі території на півдні, заході і північному заході Індії. Війська Чандраґупти ІІ дійшли аж до берегів Аравійського моря, забезпечивши морські шляхи на захід. Цей період в історії Індії отримав назву “Золотий вік [династії] Ґуптів”.

     Раджа Чандраґупта ІІ ретельно оглянув знахідку і наказав своєму підскарбію нагородити селянина, що знайшов залізний стовп, 10-ма золотими монетами. Селянин трохи не збожеволів від щастя, і, ставши на коліна перед раджею, почав щиро йому дякувати.  Раджа, не звертаючи на нього уваги, сказав:

  – Та людина, яка запропонує найкращу відповідь на запитання, як практично використати знайдене залізо (?), отримає 100 золотих монет. 

       І трохи подумавши, додав із посмішкою на устах:

  – Чия відповідь мені дуже сподобається, отримає стільки золота, стільки важить слон, зрозуміло, якщо претендент на таку винагороду зможе якимсь чином зважити слона.

      Усі присутні гучно зареготали, вважаючи слова раджі дуже дотепним жартом.

      Першим узяв слово начальник загону царських охоронців. Він сказав:

  – З такої великої кількості заліза можна зробити багато міцної зброї, – і тоді хай начуваються вороги нашої вітчизни!

     Після такої патріотичної пропозиції пропонувати щось інше бажаючих не було. Селяни зробили вигляд, що згодні з тим, що це – найкращий варіант використання знайденого заліза, хоча їм потрібні були не шаблі, а залізні лемехи до плугів, котрі в умовах тропічного, надзвичайно вологого клімату, швидко з’їдала іржа. 

  Раджа наказав видати своєму розумному начальнику царських охоронців 100 золотих монет і сказав, що йому, раджі, дуже сподобалась його пропозиція, адже для ведення воєн за об’єднання всіх індійських земель потрібно багато міцної зброї. А тому він дозволяє цьому “розумнику” приступати до зважування слона, щоб бути нагородженим купою золота такою ж вагою.    

     Відчуваючи себе безпорадним у цій ситуації, начальник царських охоронців щиро подякував раджі за таку милість і чесно зізнався, що не уявляє собі, як можна зважити слона. Це викликало гомеричний сміх. Реготали всі: і раджа, і його багаточисленна свита, і увесь натовп селян, що працювали на будівництві зрошувального каналу. Реготали тому, що вважали: зважити слона неможливо, а начальнику царських охоронців випав “чудовий шанс” отримати велику купу золотих монет, що важить стільки ж, як і слон, та він, бідолашний, так би мовити, “пролетів як бумеранг мимо бананів” (ми б сказали, що він “пролетів як фанера”).

     У раджі на очах від сміху виступили сльози, а коли він їх витер рукавом свого халату, то побачив перед собою дуже старого сивоволосого діда. Старий попросив вислухати його.

      Він почав із застереження: мовляв, із цього заліза не гоже робити зброю, бо це – божественний дар, що впав з неба. Потім він попросив одного із царських охоронців  вистрілити із лука вгору прямо над головою. Випущена із лука в небо стріла повернулася назад і утикнулася в землю майже вертикально. Старець зазначив, що залізний стовп на момент його виявлення, як і ця стріла, мав майже вертикальне положення. А це свідчить про те, що залізний стовп упав з Небес. На користь того, що цей залізний стовп є даром Небес, говорить і той факт, що його знайдено на берегах священної ріки Ґанґи (європейці називають її Ганг – прим. авт.), яка, за індуськими міфами, є Небесною рікою, що спустилася на Землю і стала Земною  Ґанґою.

     Іще він наголосив на тому, що досконала форма колони і її дивовижна властивість не іржавіти, також свідчать про те, що вона є небесним божественним даром.

    Кожен з присутніх  щиро дякував небесам за такий гарний подарунок.

 Індійський раджа без вагань погодився з цими “залізними” аргументами старця. Це й спасло залізну колону від переробки на мечі та шаблі.                                            

     Раджа був у захваті від мудрих слів мудрого старця, і наказав видати йому 1000 (!) золотих монет. Він не запропонував цьому поважному чоловіку спробувати зважити слона, щоб не ганьбити його сиву голову. Але ображений начальник царських охоронців, який вважав себе осоромленим перед натовпом, вигукнув:

  – Хай і він зважить слона!

    Та сталося не так, як гадалося тому начальнику. Він думав, що люди знову зарегочуть, але стояла мертва тиша.

   Раджа, щоб захистити честь мудрого старця, сказав:

  – Цей добрий чоловік – вже дуже стара людина, і йому не потрібно дуже багато грошей. На безбідне життя йому вистачить і тих 1000 золотих, які він чесно заробив.

   Селяни, які ніколи у своєму житті не тримали в руках стільки грошей, стверджувально захитали головами, погоджуючись зі словами раджі.

   Старий кілька разів уклонився раджі й усім присутнім, і промовив:

  – Я зважу слона.

     Начальник царських охоронців із презирством вигукнув:

 – Ви тільки-но погляньте на цього голодранця, що вдає із себе розумнішого за інших! Ніхто не знає, як зважити слона, а він знає. Не сміши людей, діду!

     Старець відповів:

 – Дуже давно, у молодості, я був у Єгипті. Там височіють гігантські кам’яні піраміди, які люди вважають першим із семи чудес світу. А вважають так тому, що ніхто не знає, як можна було перемістити неймовірно велику кількість величезних і дуже важких каменів на таку височінь. Не знає ніхто, окрім єгипетських жерців, що бережуть секрети будівельного мистецтва зодчих пірамід. А будувалися ті величні споруди дуже простим способом, який був запозичений у природи. Все природне – геніальне, а все геніальне – просте. Якщо, Ви, вельмишановний пане начальнику, будете уважно спостерігати за моїми діями, то, можливо, й зрозумієте, яким (дуже простим, природнім) способом будувалися кам’яні єгипетські піраміди.

     А золото, – продовжував старець, – яке важитиме стільки ж, як важить слон, хай піде на будівництво храму на честь мудреця [царевича] Сіддхартха Ґаутами Будди (“просвітленого”), який вчив, що не можна вбивати нічого живого – ні великого, ні малого, що не можна красти, брехати, що треба любити людей, тварин, рослини, прагнути пізнати істину, жити скромно, чесно, обмежуючи свої бажання. І все це для того, щоб досягти божественної нірвани – особливого відчуття щастя, цілковитої задоволеності і самодостатності.

   Як тільки старець замовк, раджа махнув йому рукою, мовляв, давай – зважуй слона (!).

   Усі без винятку присутні люди завмерли і з непідробним інтересом слідкували за діями мудреця.

     Спочатку він попросив встановити на борт великого човна два трапи, впритул один до одного, і по них завів на човен слона. Човен дав осадку, тобто дещо занурився у воду. На борту човна мудрець зробив риску трішки вище рівня води. Потім вивів слона на берег. Риска на борту човна піднялася над рівнем води у річці. Тоді мудрець запропонував завантажувати човен золотими монетами до тих пір, поки риска на борту човна знову не торкнеться води.

    Усі присутні були у захваті від такої кмітливості мудреця. А я на власні очі переконався, що Індія – це країна скарбів і мудрості.

  Раджа наказав використати всі золоті монети, які були завантажені у човен, на будівництво величного храму, але не на честь Будди, а на честь бога Вішну – хранителя світу, і встановити біля нього залізний “дарунок небес”. 

   А ще Чандраґупта ІІ, на прізвисько Вікрамадітья, що означає “Сонце могутності”, наказав обробити верх знайденого залізного стовпа у вигляді квітки лотосу – символу Сонця, що сходить.

     А щоб підкреслити зв'язок колони з небом, цар наказав прикрасити її скульптурним зображенням священного птаха Гаруди, на якому, як вважали індійці, літають по небу боги, та з яким пов'язаний міф про політ на небо людини на ім’я Етан. З тих пір ця “чудо”-колона стала священним об’єктом поклоніння.

    Сталася ця подія у 415 році. Нажаль, ім’я мудреця залишилося невідомим, а індійський цар Чандраґупта II у цьому ж році пішов із життя – пішов з надією, що за добрі вчинки, які він зробив за життя, його душа після смерті  переселиться в тіло якогось мудрого жерця-брахмана, або потрапить до раю. 

     За переказами, ця сенсаційна знахідка спочатку знаходився на сході Індії, в храмі Вішну міста Матхура, та у 1015 році за наказом царя Аванґ[а] Пала її перевезли і встановили на окраїні Делі. Зараз ця історична пам’ятка стоїть у містечку Мехраулі – передмісті індійської столиці, неподалік від не менш знаменитої вежі – мінарету Кутаб-Мінар.

11. Стовпотворіння… на кухні комунальної квартири.

     Коли астронавти-косміти зняли з моїх очей рожеві окуляри, а з лоба – сріблясту пластинку з присосками, я, переповнений яскравими враженнями від побаченого, не стримався і радісно вигукнув:

  – Здається, я бачив чарівний сон!

  – Не сон  це, –  лукаво усміхаючись сказав Ецнос, і, тримаючи в руці сріблясту пластинку з присосками, зазначив:

  – За все те, що ти тільки-но побачив, маєш завдячувати ось цьому нашому логос-пристрою, який давньогрецькі мудреці, безсумнівно, назвали б “механес часу”. На давньогрецькій мові слово “механес” означає “хитрий пристрій”. Цей портативний сканер має дуже розвинений штучний інтелект, який розвивається по заданій йому корисній для нас, космітів, програмі. Він володіє властивостями надпотужних лазерного телескопа і радіотелескопа, а тому дає можливість спостерігати і фіксувати все, що відбувається у навколишньому просторі: у всесвіті та сонячній системі, зокрема на Землі. Він збирає численну інформацію про події, що відбуваються в усьому просторі й у  всі історичні часи, та генерує відповідні зображення і звуки. Гадаю, ти в цьому переконався.

  – Цей пристрій, – додав Акріз, – створює енергетичні ворота у часі й просторі, так званий телепортал. Той, хто входить до нього, опиняється в іншому вимірі: він стає здатним переміщуватися у часі й просторі зі швидкістю, що набагато перевищує швидкість світла (300 тис. км/с), і отримує доступ до будь-якої інформації. Ти щасливчик, бо тобі поталанило увійти у створений нашими суперталановитими вченими рукотворний телепортал …

     Ми ще довго  вели цей, незабутній для мене, діалог, та прийшов час прощатися. Домовившись про час і місце наступної нашої зустрічі, ми на прощання заспівали пісню:

“Я верю, друзья, караваны ракет

Помчат нас вперёд от звезды до звезды.

На пыльных дорогах далёких планет

Останутся наши следы”.                                               

     Зачиняючи за собою вхідний люк космічного апарату,  астронавт Ецнос вигукнув у мій бік:

   – Будь обережним! В історії людства накопичилось безліч “білих плям”, багато з яких такі ж небезпечні, як і “чорні діри” в космосі, бо не всім людям подобається істина! 

 Дивний космічний корабель інопланетян, який, дійсно, був схожий на тарілку, що літає, безшумно відірвався від землі і блискавично ринув у бездонну блакить ранішнього неба. Тільки-но я натиснув на кнопку свого мобільного телефону, щоб зробити фотографію моменту старту “літаючої тарілки”, як потужний промінь, що виходив із її гравітаційно-променевого двигуна, освітив усе навкруги. Здавалося, він просвічує мене наскрізь.

   Щоб дуже яскраве світло не пошкодило сітчатку моїх очей, я щільно прикрив їх руками, а коли відтулив від них руки, побачив…, що лежу в своєму ліжку, а в моє обличчя світить яскраве вранішнє сонце. Мені, як історику, пригадалися слова з “Повчань дітям” київського князя Володимира Мономаха: “Нехай не застане вас сонце у ліжку. Заради Бога, не лінуйтесь, благаю вас, бо тільки справою можна дістати милість Божу”. Та мені, після усього пережитого, робити нічого не хотілося, тим паче, що була неділя – день не діла, а відпочинку від справ.

     “Так сон це був, чи не сон? – подумав я. – Якщо – не сон, то чому я в ліжку? Невже за допомогою логос-пристрою космітів відбулася моя телепортація (переміщення) зі стартового майданчика (галявини в лісі), з якого стартував літаючий апарат інопланетян,  прямо в моє ліжко?... Дивно. І імена у космітів були дивними: Акріз і Ецнос. Вони є віддзеркаленням слів “зірка” і “сонце”. То як же мені бути? – думав я. – Якщо розповісти людям про спосіб утворення делійської залізної колони, який я побачив уві сні, то ніхто мені не повірить, більш того, мене будуть звинувачувати у брехні й обмані. Адже й шведський хімік і мінералог Якоб Берцеліус (1779 - 1848) писав: “Хто видає вірогідність за істину, той стає, свідомо чи несвідомо, обманщиком”.

     І тут мені пригадалися слова середньовічного таджицького поета Насіра Хосрова:

Ты послухам не верь!

Молва всегда молва: шумит! Но тем не менее

Услышанным словам, услышанным вестям

С увиденным тобой – не может быть сравнения.

Поэтому слушков, как зайцев, не лови:

Всему, что услыхал, потребуй подтвержденья.

Деянье – это плоть! Слова же – только тени…

Ты можешь сотни лет о жемчуге твердить,

Но если не нырнёшь – он твой лишь в сновиденье. 

   Останній рядок вірша підказав мені слушну ідею: перевірити побачене мною уві сні експериментально (!). Адже експеримент – це найважливіший крок на шляху до істини.

         Кроки пізнання.

    Здогади і припущення (версії, гіпотези) мають місце у фундаментальних природничих науках тільки як можливі варіанти (напрямки) пошуку шляху до істини. Істиною ж визнається тільки те, що доведено експериментально. Тобто вчені вірять тільки тим фактам, які підтверджуються результатами експериментальних досліджень.

     Я подумав: “Прямих фактичних доказів щодо походження делійської залізної колони не існує, але можливі побічні докази, які можна добути експериментальним шляхом”.  

     Вигукнувши “Еврика!”, я зіскочив з ліжка, знайшов серед рибацьких снастей шматочок свинцю і побіг на кухню. На газовій плиті у ложці розплавив свинець і, ставши над відром з водою, відділив краплину металу. Срібляста кулька пірнула у воду – і перетворилася у стовпчик (!!!). З одного кінця він був дещо товщий, аніж з іншого. Така ж особливість характерна і для форми делійської залізної колони, а сáме: вона має форму усіченого конуса.

   Більш того, я побачив, що тоньший кінець свинцевого стовпчика увінчує “голова”, від чого увесь стовпчик нагадує форму булави, яку тримали у своїх руках єгипетські царі (фараони), українські гетьмани та кошові отамани Запорізької Січі. Це по-перше.

     По-друге, така форма свинцевого стовпчика відповідає тому факту, що верх делійського залізного стовпа оброблено у вигляді стилізованої квітки лотосу. Цю квітку зробили сáме з “голови”, що утворилася на колоні природним шляхом. Утворилася тоді, коли розплавлений залізний метеорит, що мав форму величезної краплі, занурився у води протоки між Азією та островом (на той час – островом) Індостан і перетворився у залізний стовп. Зробити ж із “голови” залізної колони “квітку лотоса” було не складно, тому що чисте залізо – це метал досить м’який і ковкий.

     В ході експериментів я отримав велику кількість подібних стовпчиків (фото нижче).

Якщо розплавлений свинець виливати з ложки у безпосередній близькості від поверхні води, то утворюються ось такі довгі стовпчики:

    Якщо ж капати у воду невеличкими крапельками розплавленого свинцю, то утворюються затверділі горошини у формі краплин.

     До речі, саме таким, кустарним способом, мисливці раніш робили заготівки дробу для набоїв мисливських рушниць. Щоб зробити з них дріб сферичної форми, їх катали між днищами сковорідок: одну сковорідку клали на стіл вверх дном, зверху насипали ці заготівки, а днищем іншої сковорідки, натискаючи на неї зверху, їх обкатували.

     Експериментально я переконався в тому, що чим менше в цьому металі домішок, зокрема його окислів, тим досконаліша форма свинцевих колонок. Коли ж окислів свинцю, що утворюють мікроскопічні повітряні пори, забагато, то при зіткненні з поверхнею води утворюються ос такі “блини”:

    Залізо делійської колони дуже чисте, а тому форма колони ідеальна, від чого складається враження, що вона зроблена методом прокатки. Більш того, сáме мізерний вміст домішок у залізі колони, у тому числі сполучень різних  речовин з киснем – оксидів, наприклад, SO₂, 2P₂O₅, Fe₃O₄, або  FeO ∙ Fe₂O₃, вірогідно, й зумовив її вражаючу стійкість проти ржавіння.                          

12. Космічне залізо на землі.

    Деякі дослідники, котрі займаються проблемою делійського залізного стовпа, наголошують на тому, що в ньому практично відсутній нікель, а в шматках метеоритного заліза, знайдених на нашій планеті, його вміст досягає 8 – 16 %. Із цього факту робиться висновок, що залізо делійської колони не може бути метеоритного походження.

    Однак ці дослідники помиляються, бо беруть до уваги тільки найпоширенішу групу залізних метеоритів – нікілістих,  забуваючи (чи не знаючи), що існує і невелика за кількістю група чисто залізних метеоритів, які досягли поверхні землі. Відомий фахівець у галузі геолого-мінералогічних наук Енергій Новіков  підкреслює: “Залізні можуть бути з чистого або нікілістого заліза”  [2].

                         1 – самородне залізо. 2 – 4 – залізні метеорити.

 Самородне залізо є неабиякою рідкістю й за вартістю зрівняне із самородками золота. Такі залізні утворення завбільшки до 30 см і масою до 5 кг знайдено в базальтових породах поблизу Касселя (Німеччина). На о. Диско (поблизу Гренландії) виявили 25-тонну брилу самородного заліза. [ 1, с. 158]   

    Так у вчених немає ніякого сумніву в тому, що часточки заліза, які були доставлені на Землю, наприклад, радянською станцією “Луна–16” у 1970 році, метеоритного походження. 

      Луноход – 1                           Луноход-5        

  Це залізо не окисляється в агресивному кисневому середовищі нашої планети вже майже чверть століття. Фахівці вважають, що антикорозійні властивості метеоритного заліза пов’язані з впливом космосу, а саме: глибокого вакууму, космічного випромінювання і мікрометеоритів.

  Але існують свідчення, які протирічять цьому висновку. Так журналістка Л. Кузнєцова в свій час писала в науково-популярному журналі “Наука и жизнь” про заіржавілий метеорит, що отримав назву “Августовка”. Він був знайдений у 1890 році на Катеринославщині, на лівому березі Дніпра неподалік од села Августова.

    “У балці Петері, – я цитую статтю Л. Кузнєцової  “Земные злоключения небесного камня”, – робітники, які видобували глину, помітили, що на одній ділянці вона не жовта, як кругом, а забарвлена в незвичайний колір. Стали копати в “зеленому місці” і виявили великий, важкий камінь, вірніше глибу, облямовану товстим шаром іржі” [5].

     І хоча цей факт суперечить висновкам вчених щодо антикорозійних властивостей місячного (космічного) заліза, все ж таки він показує, що й делійська залізна колона могла бути знайдена точнісінько так само, як і метеорит “Августовка”.

     Колись вчені обов’язково знайдуть позитивну відповідь на  запитання: чому делійська залізна колона не іржавіє? А можливо, вже й знайшли. Так, М. Ребров у статті “Лунное железо на Земле”, надрукованій у газеті “Красная звезда” за 18 травня 1991 року писав: “Хіміки встановили, що в певних кліматичних умовах (а можна сказати, і у сприятливому середовищі впливу) може утворюватися захисна плівка, яка не дає проростати іржі всередину. Спеціальні дослідження підтвердили правильність цієї гіпотези” [6].

     Нажаль, М. Ребров не пояснив, які саме кліматичні умови сприяють утворенню захисної плівки на чистому залізі, котра запобігає його іржавінню, і не повідомив, які саме експерименти хіміків підтвердили “правильність цієї гіпотези”. Читачам пропонується повірити у це без будь-яких пояснень, Мовляв: ви все одно нічого не зрозумієте в суті “спеціальних досліджень”, або ж думайте, що ці “спеціальні дослідження” становлять воєнну таємницю.

     Мій же експеримент щодо стовпотворіння (утворення стовпчика) з розплавленого свинцю, про який сказано вище, дає мені підставу говорити не про рукотворне походження делійської залізної колони, а про її метеоритне походження, тобто походження чисто природне. Це – унікальніший “подарунок” природи з космосу, адже якби залізний метеорит (“вогненний дракон”) упав не на поверхню води океану, а на сушу, то він не зміг би перевтілитись (змінитися за формою) у досконалу за формою залізну колону. 

     Цілком вірогідно, що подібні залізні стовпи спочивають на дні світового океану. Адже за час існування світового океану на Землі на його поверхню впав не один метеорит.

Лютий 1993 - січень 2016 р.

P.s.  Нижче (за списком викорстаної літератури) я помістив свою статтю на цю ж тему, надруковану в 2003 році у газеті СЗШ № 44 міста Дніпродзержинська(Кам'янського) Вітамін-44, "Делійська залізна «чудо»-колона – дарунок з космосу!".

                                             Список 
  
                  використаної літератури:

1. Лашевська Г. А. Хімія: 7 кл.: Підручн. для загальноосвіт. навч. закл. – К.: Генеза, 2007. – 200 с.

2. Мезенин Н. А. Занимательно о железе. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Металлургия, 1985. – 176 с.

3. Новиков Э. Таинственность очевидного. – Л.: 1984.  
4. Крикунов Г. Ау, пришельцы! – Днепропетровск: 1991. –  218 с.

5. Кузнецова Л. Земные злоключения небесного камня. – Наука и жизнь, № 4.

6. Ребров М. Лунное железо на Земле? – Красная звезда, 18 мая 1991.

7. Секреты древних металлургов. – Интересная газета: Загадки цивилизации, № 11 (25), 1995.

8. Содди Ф. История атомной энергии: Пер. с англ. / Под ред. А. Н. Кривомазова, Д. Н. Трифонова. – М.: Атомиздат, 1979. – 288 с.

9. Черняк В. З. Семь чудес и другие. – М.: Знание, 1983. –  208 с.

10. Эрих фон Дэникен. Воспоминания о будущем. – Непоседа / Ежемесячный литературно-художественный и научно-популярный журнал для любителей путешествий, фотографии, истории и культуры, необычных явлений, приключений, НЛО и фантастики. – Харьков: 1995, с. 16 – 25.

11. Янко Н. Т. Наша Земля. – К.: Радянська школа, 1981. – 131 с.

    Стаття в газеті СЗШ № 44 міста Дніпродзержинська (Кам'янського) Вітамін-44, ініціатором видання якої
(газети) була колишній директор школи Лариса Миколаївна Доліна, 

"Делійська залізна «чудо»-колона – 

дарунок із космосу!" – Витамин-44, 

2003, № 8 (25), 4 апреля.