Чи впорався гордовитий Александр Македонський з "Гордієвим вузлом"?

Володимир Дзюба     

           
Чи впорався гордовитий
Александр Македонський                                         з "Гордієвим вузлом"?

      «Історик і поет відрізняються один від одного не мовою – римованою чи неримованою; їх відрізняє те, що один говорить про те, що сталося, інший же про те, що могло б статися. Тому в поезії більше філософського, серйозного, ніж в історії, бо вона показує загальне, тоді як історія – одиничне». 
                                                     Арістотель.       

    «Для того, щоб робити благородні (шляхетні) вчинки, не обов’язково царювати над сушею і морями». 

                                        Арістотель.                                           

   Наші сучасники, як правило, мають такі уявлення про цей інтелектуальний "подвиг" Александра Македонського: 

   "Олександр розрубав Гордіїв вузол. Ця красива легенда з'явилася ще в античні часи. Хитрим вузлом до вівтаря Фрігійського храму Зевса була прив'язана колісниця-віз. Оракули передрекли, що той, хто зможе розплутати цей божественний клубок, стане завойовником світу. Але нікому не вдавалося зробити це до Олександра Македонського. Він просто взяв, та і розрубав вузол. Але деякі стародавні автори спростовують цю версію. Арістобул, учасник походів македонців, писав, що Олександр зміг розв'язати вузол, скориставшись своїм інтелектом. Є версія, що цареві довелося частково розібрати віз для рішення складної задачі".

Узято з: http://molomo.com.ua/myth/macedonian.html

   Та виходячи з того, що прибічники і послідовники "славетного" полководця завжди були схильні до прикрашáння та ідеалізаціїї цієї історичної особи, спробуємо розібратися, щó спонукало македонського полководця, якого особи з імперським способом мислення прозвали ВЕЛИКИМ, взятися за розв'язання [прикольної, як ми б сказали] інтелектуальної задачі, авторами якої були мудреці (!) з фрігійського міста Гордіона, та спробуємо встановити, чи розв'язав її НАСПРАВДІ (!) гордовитий і славолюбний завойовник світу.

       За грецькою легендою, колишній землероб, фрігійський цар Гордій, що заснував місто Гордіон – столицю Фрігії (у Малій Азії), вигадав дуже цікаве  “пророцтво оракула”. Воно, говорячи сленгом сучасної молоді, було “приколом” над пихатими і гордовитими особами, які мріяли про особисту владу над усіма людьми, подібну до влади Зевса. 

      В легенді оповідується, що цар Гордій поставив у акрополі свого міста біля храму Зевса колісницю, якій був зобов’язаний своїй владі ¹. До її дишла він наказав прив’язати ярмо за допомогою дуже заплутаного вузла з кизилової кори. З часом кора висохла і затверділа, а тому розв’язати вузол було практично неможливо. Потім Гордій оголосив “благу звістку” про “задум бога Зевса”: мовляв, один вельми шановний оракул, за божим наущaнням, передрік, що той, хто розв’яже (тобто розплутає !) цей вузол, підкорить своїй владі Азію і стане володарем чотирьох сторін світу.

       Ніхто з бажаючих розв’язати Гордіїв вузол не міг впоратися з цією “дуже складною” головоломкою, хоча, як відомо, все геніальне – просте. Їхні відчайдушні потуги досягти недосяжне завжди розважали і забавляли жерців храму, викликаючи у них лукаві посмішки, а інколи й гомеричний регіт. Зрозуміло, реготали вони до сліз вже після того, як спітнілі й знесилені, засмучені й зажурені, та як риби мовчазні претенденти на світове панування (а це були, як правило, знатні, заможні, поважні особи) у розпачі покидали місце, де стояла колісниця. І як же було не реготати? Адже виглядали ті пихаті знатні дурбелики дуже таки кумедно.

       І от одного разу цю “найскладнішу” головоломку вирішив розв’язати Александр Македонський, який з юнацьких років марив славою підкорювача народів світу. Себе, як представника роду, “народженого Зевсом”², він вважав здатним вирішувати найскладніші питання, а тому “пророцтво оракула” про “задум Зевса” здалося йому дуже привабливим. Окрім цього, до спроби розв’язати Гордіїв вузол спонукали Александра дуже складні обставини, в яких він опинився рівно через рік після вторгнення його війська в Малу Азію.

       Англійський історик Пітер Грін розповідає про них у своїй праці “Александр Македонский. Царь четырёх сторон света” (М.: Центрполиграф, 2010 г..). А обставини склалися такі.

       На початку 333 року до н. е. греко-македонське військо, рухаючись по Малій Азії, досягло міста Гордіон, столиці Фрігії. Тут воно з’єдналося з військом звитяжного соратника Александра, Парменіона, а також з тими воїнами-молодожонами, які побували дома у зимовій відпустці. Разом з ними прийшло й довгоочікуване поповнення. Від командирів, що повернулися з Греції, Александр дізнався, що ситуація в Елладі дуже погіршилась. У будь-який момент грецькі міста-держави могли повстати проти влади Александра, яку греки вважали тиранією. До того ж перський цар Дарій ІІІ дозволив своєму полководцю греку-найманцю Мемнону застосувати тактику, яку той пропонував ще на початку війни, а сáме: перенести воєнні дії в Грецію. Це могло б повернути Олександра назад. Навряд, щоб він дивився крізь пальці на те, як перси хазяйнують у його володіннях, і не кинувся б захищати грецькі міста-поліси. Мемнон почав готувати перський флот до вторгнення перського війська на територію острівної і материкової Греції.

    І нарешті, Александр усвідомлював, що продовжуючи східний похід у той час, коли перси планують нанести контрудар по глибоким тилам македонян, він ризикує втратити контроль над Геллеспонтом (Дарданеллами) – протокою, через яку здійснювався його зв'язок з Македонією. Однак повернення греко-македонського війська назад могло зробити даремними усі його титанічні зусилля щодо завоювання Персії.  [За кн.: 1, с. 51]

       За таких обставин Александру, як ніколи, потрібне було провіщання зверху.

       Отже, він мав прийняти серйозне рішення, а тому всю ніч сидів і думав, відкидаючи один за одним різні тактичні ходи. Александр завжди віддавав усі сили, щоб те чи інше діло стало успішним, і тому не всі проблеми обговорював з іншими, а, як правило, обмірковував їх сам. Кінець-кінцем цар вирішив довіритись долі, щоб добитися сáме божественного схвалення своїх дій. Мовляв, якщо він розв’яже Гордіїв вузол, який, як стверджують гордіонські жерці, є “задумом Зевса”, то, неодмінно, переможе Дарія.

      Але сумніви довго не давали йому заснути. В ночі він часто прокидався від докучливого запитання, що застрягло у його півсвідомості: чому ж із Гордієвим вузлом ще ніхто не зміг впоратись?

       На світанку Александр запитав у царського провісника Аристандра, чи є йому сенс робити спробу розв’язати Гордіїв вузол? Той відповів, що він, Александр – нащадок Геракла, із роду, “народженого Зевсом”, а тому йому обов’язково поталанить. Успішне розв’язання головоломки, підкреслив провісник, неодмінно, всіх дуже здивує і не тільки посилить авторитет македонського царя серед воїнів його війська, але й не на жарт налякає його ворогів і заставить їх багаторазово подумати, чи слід їм виступати проти царської, тобто “божественної”, особи, якій покровительствує сам Зевс.

      Александр зрозумів, що його спроба розв’язати Гордіїв вузол, окрім випробування особистої долі, була б, у разі вдачі,  чудовим пропагандистським заходом. І цар прийняв остаточне рішення: він буде розв’язувати цей загадковий вузол.

     Людина, яка приймає рішення, йдучи на ризик, вирізняється самовладанням. Александр був саме такою людиною – самовладною і рішучою. Він завжди керувався правилом: не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. А тому відразу ж після обіду цар зі своєю багаточисленною свитою прибув до храму Зевса.

       Як же жерці храму могли зустріти таку поважну особу? Не інакше, як пишним ритуалом вітання царя-полководця, кульмінацією якого був гучний хоровий спів. Жерці, виголошуючи молитви за здравіє Александра, декілька разів з особливою інтонацією улесливо проспівали, що він є “сином (!) бога всіх богів Зевса”. Молодому монарху це не могло не сподобатись, хоча у подібних ситуаціях Александр завжди згадував слова свого вчителя Арістотеля: «Розхвалювати людей в обличчя – ознака лестощів» та «Всі підлесники – прихвосні».

     Коли ж хор стих, царський провісник Аристандр повідомив жерцям, що Александр має намір розв’язати Гордіїв вузол. Жерці порадили Аристандру попередити царя, що до сих пір нікому це зробити не вдалося. Та якщо він горить бажанням випробувати долю, то хай розв’язує вузол собі на радість і людям на втіху.     

   Сповнений гордістю за свою унікальну особу³, чий рід бере початок від “найулюбленішого сина” Зевса – Геракла, молодий честолюбний цар злегка підняв підборіддя, задравши при цьому угору ніс (тут він наслідував свого гордовитого вихователя Леоніда), швидкою, нервозною ходою підійшов до дишла колісниці і без вагань почав зосереджено мудрувати над Гордієвим вузлом. Усі присутні затамували подих, а більшість жерців, лукаво прищулюючи вії очей, криво посміхнулися.  

   Минуло багато часу безрезультатно. Цар мацав пальцями вузол, розглядаючи його і зверху, і знизу, і з різних боків. Він то присідав, то ставав на одне коліно, то знову вставав на повний зріст, але вільних кінців вузла не знаходив. Від копіткої “праці” у Александра на чолі виступили краплини поту, але вузол ніяк не піддавався розв’язанню. Та, як відомо, ті чи інші перешкоди тільки роздмухували азарт гордовитого царя, а тому він продовжував настирливо і завзято мудрувати біля дишла колісниці царя Гордія.  Можливо навіть, він подумки підбадьорював себе, мовляв, ще трохи – і впораюсь, бо сила волі та закони македонського царя – як дишло, – куди повернув, так і вийшло.

       Та як і куди можна було повернути “дишло” на цей раз, Александр поки що не збагнув. Як же йому зараз бракувало хоча б якоїсь підказки від найкращого в його житті радника – філософа Арістотеля! Александр завжди пам’ятав слова свого видатного вчителя про те, що грецьке слово “базилевс” (“василевс”), тобто “цар”, означало “божественний”, а тому він, Александр, мусить завжди бути першим: і розумом, і мудрістю, і силою, і чеснотами, і славою.

     Руки Александра почали помітно тремтіти, бо в глибині душі з’явилась панічна думка, що він – цар (!) – зараз може публічно осоромитись, не знайшовши достойного виходу з даної ситуації. Більш того, невдача означала б дуже скверне провіщання. Треба було терміново знайти вихід.

  Воєначальники греко-македонського війська Парменіон, Гефестіон, Кліт Чорний та інші особи, що супроводжували царя Александра, зосереджено спостерігали за своїм кумиром. На їхніх суворих обличчях не було й тіні нервозності та остраху за можливу невдачу. Ці люди вміли у найскладніших і дуже небезпечних ситуаціях холоднокровно вичікувати сприятливий перебіг обставин. Вони були впевненні, що їхній кмітливий і тямущий очольник і на цей раз знайде вихід.

   Хронографи Александра не залишили подробиць щодо епізоду в його житті, коли він мудрував над загадковим вузлом на дишлі колісниці царя Гордія. А тому спробуємо домислити деякі вірогідні подробиці. Наприклад, такі:

   Краєм ока цар-полководець помітив, що жерці храму Зевса ледь стримуються від сміху. Вони, імітуючи вірнопідданські пози і серйозні вирази облич, прикладали багато зусиль, щоб приховати свій веселий настрій. А от Александру в той момент було не до веселощів. Усім своїм нутром він відчув, що потрапив у халепу, у пастку, яку підготували для нього гордіонські жерці.

  Від думки, що його хочуть зробити посміховиськом, цар, несподівано для всіх, вибухнув люттю. Блискавично вихопивши із піхов меч та гучно вигукнувши: “Чи не все рівно, як я з ним впораюсь!” ⁴, він з усієї сили рубонув мечем по Гордієвому вузлу. 

  Розрубавши його одним махом, оскаженілий Александр підняв меч над головою і рішуче рушив у бік жерців з наміром порубати і їх. 

       Але, зробивши лише два-три кроки, він завмер як укопаний, приголомшений тим, щó почув на свою адресу. Жерці гучно, не жаліючи своїх горлянок, почали прославляти його як дуже тямущого та найкмітливішого, найдотепнішого, найрозумнішого і наймудрішого серед усіх людей, якому немає ціни, бо не вистачить усіх існуючих талантів золота, щоб оцінити його величезний талант – талант “сина (!) наймогутнішого бога Зевса”, котрий, на відміну від багатьох знатних і

розумних людей, спромігся таки розгадати “задум свого всесильного батька [Зевса]”, і відтепер як найталановитіший полководець, неодмінно, підкорить Азію і стане могутнім і славетним царем чотирьох сторін світу.

       Александр, неквапно вкладаючи меч у піхви, наче орел окинув суворим поглядом присутніх. Його охопили почуття переможця-тріумфатора.  

    Він завжди вважав себе найкращим в усьому, і тільки в однóму [ще з юнацьких років] він нікому не зізнавася, а саме: у глибині душі переживав комплекс меншовартості із-за свого зросту. Йому дуже кортіло мати, так би мовити, габарити Геракла. Одного разу він навіть образився на свого вчителя – філософа Арістотеля за ствердження «У великому тілі міститься красота, а маленькі можуть бути вишуканими і мати пропорційну статуру, але не бути прекрасними».

     Та зараз йому, невисокому на зріст блондину, здалося, що він став набагато вищою і світлішою особою, до якої віднині всі мають звертатися не інакше, як “Ваше високоблагородіє, що поставить на коліна всю Азію” і “Ваша  найсвітліша світлість – цар чотирьох сторін світу”. Обличчя Александра засяяло “славою божою”, а очі заблищали від сліз розчулення і радості: йому – талановитому в усьому від природи – [як нікому] поталанило і на цей раз.

       Пильно стежачи за зворушливою сценою, жерці тільки тепер помітили, що одне його око було небесно-голубим, а друге – чорне як ворон. Можливо, це вѝкликало у когось асоціацію з голубами у голубому (блакитному) небі, які вважалися символом [сили] миру, та з чорним вороном – символом [сили] війни та смерті.

       
  Александр торжествував. Як же приємно було почути царській особі із роду, “народженого Зевсом”, такі хвалебні слова від жерців! Почути сáме те, що вже давно волів почути. Ще ніхто йому так не славословив, як жерці храму Зевса міста Гордіон. Ще ніхто його не називав “сином бога Зевса” (!).   

       І знов почуття гордості за свою богорівну особу мов цунамі обрушилося на невиправного славолюбця, від чого він ледве не втратив свідомість. Звичайно, Александр знав, хто його справжній батько, та йому було дуже вигідно, щоб жителі завойованих ним земель і закляті вороги – перси – знали сáме про його божественне походження.

       Можливо, в цю благодатну для нього мить, цар згадав слова Арістотеля: «Коли гнів або якийсь інший подібного роду афект заволодіває індивідуумом, рішення останнього неминуче стає негідним. Якщо ти чомусь розгнівишся, не “пори гарячку” відразу ж, а порахуй до десяти, перш ніж що-небудь сказати чи зробити, а якщо твій гнів буде дуже сильний – порахуй до ста». І, можливо, у глибині душі Александр каяв себе (каявся) за те, що ледве не втратив контроль над собою, розлютившись на гордіонських жерців, і не пролив їхню кров у святому місці – божому храмі, що вважалося величезним гріхом.

       Гнів Александра прохолонув і до нього повернулася розсудливість стратега. Тепер він чітко усвідомлював, що жерці гордіонського храму Зевса, від імені міфічного царя Гордія, вигадали спосіб поглузувати над славолюбцями. Александр пам’ятав афоризм Арістотеля «Дотепний той, хто жартує зі смаком», але визнати підступний жарт гордіонських жерців дотепним він не міг, бо сам ледве не став його жертвою. За такий жарт над македонським царем (!) –  особою із роду, “народженого Зевсом” (!), та ще й у храмі Зевса (!), жартівники мали б заплатити найдорожчим – своїм життям (!).

       Однак вийшовши зі складної ситуації “з честю”, цар вирішив не карати цих зловмисників. Навпаки, наказав щедро нагородити їх великою купою золотих монет, на яких було викарбувано його зображення у вигляді Геракла з лев’ячою шкурою на голові. Мовляв, зарубайте, жерці, собі на носі: цю величезну купу талантів золота (1 талант = 27 кг – прим. автора) – “божественного” металу – ви отримали за те, що й надалі будете прославляти величезний полководський талант “божественного” [царя] Александра Великого [завойовника]. Це потрібно було для остраху явних і потенційних ворогів, щоб зламати їхню волю і рішучість чинити йому збройний опір.

       Пам’ятаючи слова Арістотеля «Властивість тирана – відштовхувати всіх, чиє серце горде і вільне», цар-завойовник, якого багато греків вважали тираном, “позолотив руки” жерців ще й для того, щоб вони поширювали думку про нього як добродія, благодійника і захисника від свавілля персів.

       Потім у храмі Александр віддав належні почесті Зевсу і Гераклу, а перед олтарем Зевса помолився ще й за те, щоб все ж таки здійснився “задум бога всіх богів”, про який йшлося у вигаданому жерцями “пророцтві оракула” щодо Гордієвого вузла…

       У той же вечір спалахнула блискавка і вдарив грім. Александр і його провісники сприйняли це, як схвалення вчинка царя Зевсом. Хоча, за інших обставин, блискавку і грім вони тлумачили б як прояв божого гніву.

       З того часу люди стали вживати крилатий вислів “розрубати гордіїв вузол”, у значенні “легко вирішити якусь складну справу (розв’язати якусь складну проблему) одним махом меча”, тобто зробити це найпростішим – примусовим (насильницьким) шляхом.  А ще його вживають як позначення рішучого, незвичного, оригінального виходу зі складної ситуації. 

  Однак оригінальний і правильний – це не одне й те саме. Спосіб, який застосував Александр Македонський для розв’язання “найскладнішої головоломки”, був, по суті, хибним, бо не відповідав умові головоломки, за якою треба було розв’язати (розплутати) Гордіїв вузол. Сáме розв’язати, а не розрубати його, або впоратись з ним якось інакше.

       Про ще один спосіб, який начебто застосував Александр для розв’язання вузла Гордія, згадує Арістобул. Він сповіщає, що цар витягнув кілочок, який знаходився поміж ярмом і дишлом, і це допомогло йому знайти на вузлі вільні кінці. Але, як зазначив англійський історик  Пітер Грін, це схоже на пропаганду “пост фактум” [1, с.133].

       Гордіїв вузол, який давні мудреці вважали міфічним символом недосяжної мети – встановлення світового панування, має важливу особливість: він не розв’язується. Як відомо, приваблива обіцянка-цяцянка “пророцтва оракула” тому, хто його розв’яже, для Александра Македонського не збулася. Геніальний полководець не зрозумів головної філософської ідеї головоломки, а сáме: нікому й ніколи не вдасться завоювати увесь світ.

       Хоча, можливо, пізніше добре освічений і тямущий Александр здогадався, на що сáме натякали жерці міста Гордіон, пропонуючи всім бажаючим розв’язати Гордіїв вузол, і обіцяючи перспективу, від якої паморочиться (макітриться) у голові. Та навіть якщо це так, Александр ні за що б не визнав їхні переконання за істину. Адже його завойовницька стратегія до певного часу спрацьовувала. Однак кінцева мета Александра Македонського виявилась ілюзорною і нездійсненною.   

   

    Уже під час спроби підкорити і загарбати Індію, йому не вистачило сил, щоб закріпити перемогу над військом індійського царя Пора, хоча той був захоплений у полон і страчений. Могутнє греко-македонське військо, що складалося з досвідчених воїнів, за час східного походу дуже поріділо, а тому Александр вимушений був поповнювати його людьми із завойованих країн. Тепер іноземці становили левову частку війська Александра. Вони значно поступалися македонським воїнам вольовими якостями, мистецтвом володіння зброєю, сміливістю і дисциплінованістю на полі бою. Ці горе-воїни не мали іншої (благородної) мотивації воювати, окрім можливості грабувати підкорених, а тому були ненадійними. Вони  могли у будь-яку мить зрадити. 

       Але найсквернішим було те, що змучені й стомлені незчисленними битвами македонські воїни-ветерани втратили бажання воювати далі. Вони відмовилися йти вглиб Індії, де їх неминуче чекали ще запекліші бої, ніж битва з військом царя Пора. Александр, усвідомив неперспективність походу вглиб Індії і повів залишки греко-македонського війська непридатним для життя шляхом – по узбережжю Аравійського моря, по безводним пустелям і напівпустелям аж до Вавилона.

   А у Вавилоні, йому підсипали у вино отруту, і він помер у 33-річному віці.   За переказами, Александр Македонський кілька днів помирав у страшенних муках неподалік від чарівних за задумом і красою “висячих садів” Семіраміди, які символізували 

сили ЖИТТЯ, життєдайність і життєздатність. 

    https://www.youtube.com/watch?v=20z6nuSpIME

    Грецькі мудреці вважали їх “другим чудом (дивом) світу” після єгипетських пірамід. Можливо, той мудрець, який перший пов’язав місце кончини знаменитого “будівничого” світової імперії – небувалого “світового чуда” – з рукотворним вавилонським “чудом світу”, хотів наголосити на тому, що “висячі сади” Семіраміди – це реально існуюче “чудо”, бо зрошувалися вони реально можливим способом, що базувався на “чудесних”, “чудодійних” законах природи, а от у житті Александра Великого [завойовника] не сталося чудесного здійснення його [реально неможливої] мрії завоювати увесь світ. Та й не могло статися, бо діяв він всупереч об’єктивним законам суспільного життя, наївно покладаючись на право сильнішого творити свавілля і беззаконня. Адже світове панування – це така ж ілюзія, як і враження, що “висячі сади” Семіраміди висять над землею у повітрі.

Картина Т.Г.Шевченко. Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу. 1836.

       Єдине, що вдалося Александру – так це зробити справу, подібну до “славного діяння” дурбелика Герострата, який спалив одне з “чудес світу” – храм Артеміди, щоб стати відомою всім особою. А сáме: Александр зруйнував “храм” тих, кого сам побажав вважати своїми ворогами, “храм” під назвою “Перська імперія”. Це була, дійсно, велика справа, яка під силу не кожному полководцю. Але й без втручання Александра Македонського Перська імперія рано чи пізно розвалилася б на окремі держави. Адже всі імперії не довговічні, бо в їхніх “утробах” зароджуються і розвиваються передумови для їхнього знищення внутрішніми і зовнішніми силами. Так, до речі, сталося (і дуже швидко) й з імперією Александра Македонського, яка тільки-но з’явилася на просторах Перської імперії.

       Пізніше у цьому ж [33-річному] 

віці (!) у страшенних муках помер на 

хресті за увесь рід людський Іісус 

Христос. 

      А за що ж помер Александр Македонський ? За свою аморальну (по суті) і недосяжну мету стати підкорювачем і гнобителем усього роду людського? За свою мрію прославитися “благородними вчинками”, які до нього не робив ще ніхто?

  «Для того, щоб робити благородні (шляхетні) вчинки, не обов’язково царювати над сушею і морями» – цей вислів філософа Арістотеля, безсумнівно, стосувався Александра – його колишнього учня, якому він прищеплював ідеї гуманізму і справедливості. Як, до речі, й інший його вислів: «Людина, яка досягла повної досконалості, вище всіх тварин; але зате вона нижче всіх, якщо вона живе без законів і без справедливості. Дійсно, немає нічого страхітливішого (жахливішого, потворнішого) озброєної несправедливості». Мрія Арістотеля, як педагога, виховати справедливого монарха, який своїми мудрими справами і законами мав би сприяти процвітанню Греко-Македонської держави, також виявилася нездійсненною. 

   

       Відразу ж після загадкової смерті Александра Македонського у Вавилоні, його величезна імперія, що простягалася від Дунаю до Інду, задля створення якої він розтратив неймовірну кількість коштів і загубив безліч людських життів, розвалилася на окремі сатрапії.

    Ще протягом сорока років точилися запеклі криваві міжусобні війни між його воєначальниками-сатрапами, й імперія, що утворилася під час східних походів їхнього кумира-очольника, щезла без сліду.

     P. s.  Історія дуже багата фактами, які свідчать: народи завжди потерпали від своїх і чужих вкрай егоїстичних і жорстоких очольників, які, маючи велику владу, вели їх до усіляких “драм” – внутрішньодержавних і міждержавних, а людство в цілому – до “світових драм”. А тому не слід дивуватися з того, що повчальну ідею головоломки давніх мудреців про Гордіїв вузол не правильно зрозуміли, або ж не захотіли визнати за істину й інші “великі полководці”, які претендували на світове панування, наприклад, Наполеон Бонапарт, Адольф Гітлер і Йосип Сталін.

       Так Й. Сталін у боротьбі за світове панування СРСР керувався “програмою-максимум” російських більшовиків-ленінців, а сáме: а) повалення капіталістичного ладу шляхом соціалістичної революції; б) встановлення диктатури пролетаріату і в) побудова соціалізму. А тому він проводив таку міжнародну політику, яка, на його думку, сприяла прискоренню визрівання передумов “світової соціалістичної революції”.  

       А от фюрер (вождь) нацистських маніяків Адольф Гітлер марив МРІЄЮ багаторазово перевершити територіальні володіння імперії Александра Великого [завойовника], яку славетний полководець створив під час очолюваного ним східного походу греко-македонського війська. 

       Ще в 1923 – 1924 роках, сидячи у тюрмі за організацію галасливого “пивного путчу” (змови) нацистів у Мюнхені, Гітлер написав книжку “Main Kampf” (“Моя боротьба”), в якій доводив право представників “повноцінної” “арійської раси” панувати в усьому світі. “Його боротьба” за “життєвий простір” [в межах усього світу] для Третього Рейху велася під гаслом середньовічних саксонських рицарів “Drang nach Ost!” (“Натиск на Схід!”), який підказав цим войовничим німцям папа римський, коли дозволив їм замість участі в Другому хрестовому поході на Близький Схід почати насильницьке навернення в християнство полабських і поморських слов’ян, що проживали на схід від німецьких земель у нижній течії річки Лаба (німецька назва – Ельба) та на узбережжі Балтійського моря.  

       Після встановлення в 1933 р. нацистської диктатури в Німеччині, гасло “Drang nach Ost!” офіційно не оголошувалося, тому що  Гітлер ретельно приховував свій кінцевий задум: заволодіти природними багатствами Східної Європи і Азії, і перш за все –  родовищами нафти, покладами вугілля, залізної руди, марганцю та плодючими землями з дешевою робочою силою.

       І тільки підкоривши майже всю Західну Європу та підпорядкувавши її промисловість задля забезпечення потреб вермахту, генерали його генштабу спланували східну воєнну авантюру, відому під назвою “план “Барбаросса”, який було названо на честь одного з керівників Третього хрестового походу на Близький Схід – імператора Священної Римської імперії (Другого Рейху) Фрідріха Барбаросси (Рудобородого). Ця авантюра Гітлера і його генералів була розрахована на “один мах меча”, а саме: швидкоплинну воєнну кампанію (7 – 8 тижнів), тобто “блискавичну війну” (“blitz Krieg”) проти Радянського Союзу. Однак гітлерівський план  “блискавичної війни” зазнав краху в кінці 1941 р. під час битви під Москвою, і боротьба нацистської Німеччини за світове панування обернулася для неї нищівним розгромом, який заподіяли їй спільними зусиллями країни антигітлерівської коаліції.

       Отже, “Гордіїв вузол” – це не “міцний горішок”, який за певних зусиль можна розколоти. Це філософський символ занадто складного вузла найрізноманітніших проблем воєнного, політичного, економічного, релігійного і етно-культурного характеру, який нікому в світі не було і не буде не під силу розв’язати силовими методами. Тим паче одним махом, та ще й у наш час – ядерний вік. Адже в результаті лише “одного маху меча” (читай: ядерної зброї) може вибухнути згубна для всього живого на Землі ядерна війна – остання в історії людства “світова драма”, в якій ЖИТТЯ на нашій планеті щезне без сліду. 

       Залишається лише плекати надію на те, що бажаючих розв’язати “Гордіїв вузол” більше ніколи не буде.

                   Примітки

   ¹ Гордій – міфічний цар Фрігії, батько Мідаса, який славився своїм багатством. Спочатку Гордій був простим землеробом, та одного разу під час оранки на ярмо його биків сів орел. Це було розтлумачено як знамення, що провіщало Гордію царську владу. Скоро фрігійці втратили царя і звернулися за порадою до оракула, кого обрати царем замість померлого. Оракул сказав, що обрати слід того, хто перший під’їде на колісниці до храму Зевса. Цією людиною виявився Гордій. Ставши царем, Гордій заснував столицю Фрігії, яка отримала його ім’я. Колісниця царя Гордія, завдяки загадковому вузлу на її дишлі, стала загальновідомою. Нібито пізніше він передав її своєму сину Мідасу, коли той наслідував від батька престол Фрігії. [За кн.: 2, с. 50]

² Ще хлопчиком Александр ототожнював себе з Ахіллом (Ахіллесом), від якого нібито походив рід матері Олімпіади. З батьківської сторони Александр міг прослідкувати своє походження аж до Геракла – “сáмого любимого сина” Зевса. Ось чому всіх представників роду македонських царів, у тому числі себе, він вважав “народженими Зевсом”. Героїчні міфи були і для греків і для македонян живою реальністю, до якої періодично зверталися політики і полемісти. Без таких звернень до міфології їх просто не стали б слухати. [1, с. 36]

       Пізніше, під час східного походу Александра Македонського грецькі жерці оголосять його “сином бога Зевса”, а єгипетські жерці – “сином бога Сонця Аммона”.

³  Александр ще в ранньому дитинстві усвідомив свою виключність. Всебічно обдарований від природи, він отримав прекрасну освіту під керівництвом найкращих вчителів, вчених і воєначальників. Завдяки філософу (мудрецю) Аристотелю він долучився і до таємних, більш глибоких вчень, які філософи називали “усними”, “прихованими” і не передавали широкому розголосу.

⁴ “Чи не все рівно, як я з ним впораюсь!”. Те, що саме ці слова вигукнув Александр Македонський перш ніж розрубати Гордіїв вузол, стверджують давньогрецький історик Плутарх і Квінт Курцій.     [1, с.133]

   Список використаної літератури

1. Грин Питер. Александр Македонский. Царь четырёх сторон света. – Пер. с англ. Л. А. Игоревского. – М.: ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2003. – 301 с.

2. Мифологический словарь: Кн. для учителя / М. Н. Ботвинник, Б. М. Коган, М. Б. Рабинович, Б. П. Селецкий – 4-е изд., испр. и перераб. – М.: Изд-во “Просвещение”, 1985. – 176 с.

3. Хрестоматия по истории древнего мира: Пособие для учителя /Сост. Е. А. Черкасова. – М: Просвещение, 1991. – 288 с.